Раніше люди в нашій країні йшли на тамтой світ через звичні причини, себто безпросвітну убогість, погані звички, бійки, нещасливі випадки, забруднену воду, тиф і старіння. То був природний процес, який давав час на гідне поховання, та з приходом грипу, що накидався з пажерливістю тигра, доводилося нехтувати розрадою вмирущих і похоронними ритуалами.
Перші випадки було помічено у портових вертепах наприкінці осені, але ніхто, крім мого батька, не звернув на це належної уваги, позаяк жертвами були не надто чеснотливі дамочки, злочинці та контрабандисти. Казали, що то венерична хвороба, привезена з Індонезії заїжджими моряками. Утім, невдовзі повсюдну напасть приховати стало неможливо і вже не можна було й далі скидати вину на проміскуїтет і веселе життя, бо хвороба не розбирала між грішниками й доброчесними. Вірус узяв гору над падре Кіроґою і вільно розгулював, безжально накидаючись на дітей і старих, бідних і багатих. Коли злягла вся трупа оперети і кілька депутатів конгресу, таблоїди проголосили кінець світу і відтак уряд вирішив закрити кордони і контролювати порти. Та було вже пізно.
Марними були відправи, які служили три священники, і торбинки з камфорою, які чіпляли на шию, щоб запобігти зараженню. Зима, що наближалася, і перші дощі погіршили ситуацію. Довелося на скору руку облаштовувати польові шпиталі на спортивних полях, морги в льодовнях муніципальної скотобійні і спільні могили, куди мали скидати трупи бідняків, засипані негашеним вапном. Оскільки вже знали, що хвороба проникає через ніс і рот, а не через укус комара або якогось хробака в нутрощах, як думала чернь, запровадили носіння масок, але якщо їх не вистачало навіть медичному персоналу, який боровся з пошестю на передовій, то й решті населення вони також не були доступні.
Президент країни, син італійських іммігрантів у першому поколінні, що сповідував прогресивні ідеї, був обраний за кілька місяців до того голосами новопосталого середнього класу і робітничих профспілок. Мій батько, як і всі його родичі Дель Вальє, друзі та знайомі, не довіряв йому через реформи, які той збирався проводити, бо ті були невигідні консерваторам, і через те, що він був чужинцем без старовинного кастильсько-баскського прізвища, однак схвалював те, як він протистояв катастрофі. Першим розпорядженням було замкнутися в домах, щоб уникнути зараження, та, позаяк ніхто не звернув на нього уваги, президент оголосив надзвичайний стан, комендантську годину вночі і заборону цивільному населенню швендяти без поважної причини — під загрозою штрафу, арешту і в багатьох випадках лупня.
Зачинили школи, торговельні заклади, парки та інші місця, де зазвичай скупчувались люди, але деякі державні установи, банки працювали, курсували поїзди і вантажівки, які постачали міста, і залишались відчиненими алкогольні крамниці, бо вважалося, що спиртне у поєднанні з великими дозами аспірину вбиває заразу. Ніхто не рахував умерлих від інтоксикації таким поєднанням алкоголю з аспірином, як зауважила моя тітка Пія, що була непитущою і не вірила в аптекарські засоби. Поліція не справлялася з примусом до послуху і запобіганням злочинам, як того боявся мій батько, тож довелося звернутися до військовослужбовців, аби вони патрулювали вулиці, попри їхню заслужену репутацію хамів. Це спричинило переполох в опозиційних партіях, а також серед інтелектуалів і митців, які не забули різню беззахисних робітників, серед яких були жінки і діти, учинену військовими кілька років перед тим, а також інші випадки, коли вони з багнетами напереваги кидалися на цивільне населення, наче то були іноземні вороги.
Святилище падре Хуана Кіроґи переповнилося вірянами, які прагнули зцілитися від інфлюенци, і в багатьох випадках це сталося, та маловіри, яких ніколи не бракує, казали, що коли хворому вистачило сили піднятися тридцятьма двома уступами до каплиці на горі Сан-Педро, то він уже був зцілений. Однак вірних це не бентежило. Попри те, що публічні зібрання були заборонені, зібрався стихійний натовп з двома єпископами на чолі, який мав намір іти до святилища, але солдати розігнали його ударами прикладів і пострілами. За п’ятнадцять хвилин вони застрелили двох і поранили шістдесят трьох людей, один з яких тієї ж ночі помер. Офіційний протест єпископів було проігноровано головою уряду, який не прийняв прелатів у своєму кабінеті, а відповів їм у письмовій формі через секретаря, що «до того, хто не скорятиметься закону, буде застосовано тверду руку, навіть якщо йтиметься про Папу». Відтоді ніхто не мав бажання повторити паломництво.