— Куди йдеш, крале? — сказав він.
Дядько Бруно підвівся — радше здивований, ніж розгніваний, бо ми не звикли до такого нахабства — і наказав мені йти до матері, а сам тим часом намагався спровадити незнайомця.
У суботу надвечір я купалася. У повітці Факунда й Торіто розводили вогонь під велетенським казаном, гріли воду і наливали її у дерев’яний шаплик. Торіто опускав завісу з брезенту, яка слугувала дверима, і йшов геть, а Факунда допомагала мені мити голову і розтирала мене, доки я не починала пашіти і сяяти. То був тривалий і чуттєвий ритуал — гаряча вода і холодне надвечірнє повітря, піна з кори дерева у волоссі, жорстка губка на шкірі, чисті пахощі листя м’яти й базиліку, які Факунда вимочувала у ванні. Потім я витиралася шматтям, бо рушників у нас не було, і Факунда розчісувала мені волосся. Те саме я проробляла з нею, Люсіндою і моїми тітками. Мою маму ми мили по частинах, аби не застудити. Чоловіки милися у цебрах з холодною водою або в річці.
Уже сутеніло, коли я попрощалася з Факундою і пішла до нашого дому, в нічній сорочці і теплому халаті, щоб розділити з тітками піалу бульйону і хліб із сиром, з яких складалася наша звична вечеря. Раптом я знову почула те цокання язиком, яке кілька годин тому видав той чоловік, і заки я спромоглася відреагувати, він уже стояв переді мною.
— Куди йдеш, крале? — повторив він нахабно.
З відстані у кілька кроків було чути, що він п’яний. Не знаю, яке в нього було про мене уявлення: може, він думав, що я служниця Рівасів, хтось незначний, ким можна скористатися. Я хотіла метнутися в дім, але він заступив мені дорогу і навалився на мене, схопив рукою за шию, а іншою затулив мені рота.
— Будеш кричати — уб’ю, в мене є ніж, — прошипів він, ковтаючи слова, і вдарив мене коліном у живіт, аж я зігнулася навпіл.
Він поволік мене до Пахарери, штовхнув ногою двері — і я опинилася в абсолютно темній хижці. Пахарера стояла близько від дому, і якби я закричала, мене би хтось почув, але через страх я не могла думати. Він, не випускаючи, повалив мене долі, і я відчула, як вдарилася головою об дощану підлогу. Вільною рукою він намагався задерти на мені сорочку і стягнути труси, поки я слабо пручалася, придавлена його вагою. Його мозолиста рука затуляла мені рот і частину носа, мені бракувало повітря, я задихалася. Я роздряпала йому руку, намагаючись звільнитися — ковтнути повітря було доконечнішою потребою, ніж захиститися.
Не пам’ятаю, що було потім, мабуть, я знепритомніла чи радше травма назавжди стерла спогад про той брутальний випадок. Можливо, Торіто, побачивши, що мене довго нема, пішов мене шукати і, либонь, щось почув, бо попростував до Пахарери, вхопив того чоловіка своїми ручищами і стягнув його з мене, перш ніж той мене зґвалтував. Згодом мені про це розповіли тітоньки й додали, що Торіто відтарабанив його до воріт Санта-Клари і кинув, як мішок картоплі, посеред дороги, давши на прощання копняка.
Через два дні прийшла поліція, розпитуючи околичних людей. Рибалки в очеретах на віддалі два кілометри знайшли труп чоловіка, що звався Паскуаль Фрейре, управителя сусіднього маєтку, власниками якого були Моро. Його легко було опізнати, бо в околиці його добре знали: у нього була лиха слава п’яниці й задири і він не раз мав проблеми із законом. Розумним поясненням було те, що Фрейре був п’яний і втопився, але хтось розпанахав йому шию. Поліціянти нічого не вивідали: насправді своє розслідування вони вели без жодного ентузіазму і невдовзі пішли собі.
Хто доніс на Торіто? Я ніколи цього не дізнаюсь, як і того, чи був він винен у смерті того чоловіка. Його забрали наприкінці тижня і посадили під замок в Науелі, чекаючи наказу перевезти у Сакраменто. Ми відразу ж дали знати Хосе Антоніо, і той наступного дня сів у перший же поїзд. Тим часом троє Рівасів дали свідчення, що Аполоніо Торо є мирною людиною, яка ніколи не виявляла схильності до насильства, як це могли посвідчити багато людей, особливо діти. Вони добилися лише того, що його не відвезли у Сакраменто того самого дня, і таким чином мій брат встиг приїхати.
Хосе Антоніо майже покинув адвокатську практику, але скромні місцеві поліціянти, які заледве вміли читати, цього не знали. Він заявився у буцегарню, що була всього-на-всього хатиною з кліткою для в’язнів, у капелюсі і при краватці, із чорним портфелем, порожнім, але вражаючим, і заговорив з ними обуреним тоном ображеного короля. Оглушив їх юридичним жаргоном і, налякавши до смерті, сунув їм кілька купюр, щоб відшкодувати їм клопоти. Вони відпустили затриманого, попередивши, що будуть за ним наглядати. Торіто повернувся додому у фургончику дядька Бруно, і довелося допомагати йому злізти з нього, бо його побили на квасне ябко.