Ніхто ні з нашої родини, ні з Рівасів ні про що його не розпитував. Факунда з усіх сил намагалася його втішити своїми смаколиками, водночас тітка Пія разом зі своєю суперницею Яймою його лікувала. Торіто мочився кров’ю, бо йому ушкодили нирки, і мав стільки зламаних ребер, що заледве міг вдихати повітря. Я від нього не відходила, мене мучила вина, бо він врятував мене, ризикуючи своєю свободою, а може, й життям, та коли я хотіла йому подякувати, він повторив те, що вже казав поліцейським, коли ті розпитували його про Паскуаля Фрейре:
— Того мерця я не знав.
На думку Хосе Антоніо, тлумачити це можна було по-різному.
Друга частина. Пристрасть (1940 — 1960)
7
Наступного літа, коли привид Паскуаля Фрейре усе ще з’являвся в наших розмовах, якщо тільки поблизу не було Торіто, бо ми не хотіли, щоб він згадував про той кошмар, я познайомилася з Фабіаном Шмідтом-Енґлером, наймолодшим сином у великій родині німецьких іммігрантів, які приїхали з порожніми руками і за пару десятків років важкої праці, орієнтованої на перспективу, отримавши від уряду землю та кредити, стали статечними громадянами. Фабіанів батько був власником найкращої в окрузі молочарні, а мати з його сестрами управляли прегарним готелем, розташованим на березі озера за чотири кілометри від Науеля, в якому охоче селилися туристи, що приїздили порибалити з іншого краю світу.
У свої двадцять три роки Фабіан вивчився на ветеринара і тепер їздив по окрузі, пропонуючи свої послуги, щоб набути практики, необхідної для одержання диплома. Він приїхав до Рівасів верхи, з парою почеплених до сідла шкіряних саків, у сорочці та штанях слідопита з купою кишень, з набрильянтованою шевелюрою і виразом спантеличеного іноземця на обличчі, який його, мабуть, ніколи не полишав. Він народився у цій країні, але був такий штивний та офіційний, такий наполегливий і пунктуальний, що, здавалося, щойно прибув здалеку.
Я саме виходила з дому, вбрана у вихідну сукню, бо мала їхати фургончиком дядька Бруно на станцію в Науелі. Того дня мій брат приїздив із Сакраменто, де вже мав разом із Марком Кусановичем контору. То було перше літо, коли я не поїхала з пересувною школою Авеля й Люсінди, бо готувалася восени переїхати до міста. Побачивши цього молодика, вбраного як географ, я сприйняла його за одного з тих прибульців, які з’явилися в наших околицях кількома днями раніше, сповістивши, що спостерігатимуть за птахами. Ніхто їм не повірив, бо ідея годинами непорушно сидіти, дивлячись у бінокль, щоб уздріти американського грифа із червоною голівкою і занотувати це в записнику, була незбагненною. Вони, либонь, промацували ґрунт для того, щоб налагодити якийсь бізнес, із тих, які приходять до голови лише ґрінґо, казали сусіди.
— Тут немає рідкісних птахів, — сказала я замість привітання.
— А корови... у вас є? — заїкаючись спитав прибулець.
— Дві, Клотільда і Леонора, але ми їх не продаємо.
— Я ветеринар. Фабіан Шмідт-Енґлер... — мовив він, спішившись просто у свіжий коров’ячий пляцок і замастивши чоботи.
— Хворих у нас нема.
— Але можуть бути, — припустив він, вуха у нього палали.
— Дядько Бруно і тітка Пія лікують тварин, а якщо у них щось серйозне, то ми кличемо Яйму.
— Гаразд, коли я буду вам потрібен, ти зможеш знайти мене в готелі «Баварія».
— А, ти один із Шмідтів, тих, в яких готель.
— Так. Там є телефон.
— А тут нема, але є в Науелі.
— Без оплати... я не беру оплати...
— Чому?
— Я проходжу практику.
— Сумніваюсь, що дядько Бруно дозволить тобі практикуватися на Клотільді чи Леонорі.
Фабіана це не спинило: наступного дня він вернувся — о тій порі, коли ми пили чай, і привіз із собою яблучний kuchen, спечений в готелі. Згодом я дізналась, що всю ніч його мучило безсоння через раптове закохання і, здолавши свою вроджену обачливість, він потягнув на кухні пиріг і сорок хвилин їхав верхи в надії знову мене побачити. Його прийняв маленький клан Дель Вальє у повному зборі разом з дядьком Бруно і Торіто: усі свердлили поглядами зайшлого ветеринара, побоюючись, що він має намір мене спокусити. Факунда, подаючи чай, була не в гуморі.