Несподівано приїхав і Марко Кусанович, якому було вже під шістдесят: він став відлюдьком і бачили ми його нечасто. У нього було спартанське помешкання в Сакраменто, аби наглядати за фабрикою, однак при першій-ліпшій нагоді він об’їжджав просторі насадження сосон, які ми посадили, щоб мати деревину, не вирубуючи природні ліси, чи їхав на лісопилку в горах, де почувався щасливим. Управління, бухгалтерія і прибутки підприємства його зовсім не обходили: якби мій брат не заприсягнувся бути чесним, то міг би легко обвести його довкола пальця.
Марко відростив густу бороду пророка і вдягався, як мисливець, хоча був нездатний вбити навіть зайця. Як подарунок для мене він приніс вирізьблену ним самим з каменю скульптуру, і так ми довідалися про цей його прихований талант. Ми дізналися, що в нього є син чотирьох чи п’яти років, який пізно з’явився в його житті. Матір’ю була молода індіанка, що закінчила середню школу, яка працювала на текстильній фабриці і виховувала малого, доки той не досягне віку, коли його можна буде відправити в добру школу. Марко його признав: хлопця звали Антон Кусанович і, за словами батька, він був дуже розумний.
— Я дам йому найкращу освіту; йому і його матері живеться добре, — казав він розчулено.
Завершення війни, розгром Німеччини і смерть Гітлера чорною хмарою висіли над німецькими колоністами. На нашому весіллі про це ніхто не говорив. Симпатія до Осі чи союзників визначала людей і провокувала неприємні суперечки, яких ми уникали впродовж шести років, тому ніхто не хотів зіпсувати весілля цією темою. Мешканців Науеля мало цікавив конфлікт в Європі, бо він був далеко і ніяк їх не зачіпав, однак був важливий для Рівасів, мого брата, міс Тейлор і Тереси. 2 серпня ми без Фабіана відсвяткували укладення миру — із засмаженим бараном, глечиками чічі та чудовим печивом Факунди.
Нарешті ми могли зайнятися коханням оголені на готельному ліжку — як я не раз собі це уявляла. Мій чоловік виявився чуйним і ніжним.
Наступного дня ми сіли в потяг, що прямував у столицю, де я не була від похорону свого батька, коли не мала нагоди побачити ще щось, окрім цвинтаря, і зробити кілька візитів до своїх братів, але для Фабіана вона не являла собою нічого нового, адже він часто їздив туди у справах. Місто дуже змінилося: мені б хотілося залишитися в ньому на кілька днів: походити його вулицями, вернутися в квартал, де минуло моє дитинство, піти в театр, але наш медовий місяць ми мали провести в Ріо-де-Жанейро, де Фабіан мусив прочитати курс лекцій. Відновилися комерційні рейси, які були дуже обмежені в роки війни. Мій перший досвід подорожі літаком перетворився на довгі години в лещатах мого дорожнього вбрання: корсет, панчохи, високі підбори, костюм, тобто спідниця і приталений жакет, капелюшок, рукавички і хутряна горжетка — я була налякана, мене нудило і я блювала; через кожні чотири години наставав короткий перепочинок, коли літак робив посадку, щоб заправитись пальним.
Я майже не пам’ятаю свого медового місяця, бо заразилась якоюсь кишковою паличкою і майже увесь час просиділа біля вікна, споглядаючи чудовий пляж Копакабана і попиваючи чай замість знаменитих caipirinhas. Фабіан, коли не був на роботі, ніжно біля мене ходив. Він пообіцяв, що ми ще повернемося в Бразилію, аби провести справжній медовий місяць.
Вірний своєму слову, мій брат за тиждень побудував нашу домівку і увінчав її подвійною покрівлею з найкращої місцевої костриці. За роки моєї роботи на нього, Хосе Антоніо добився успіху, який йому навіть не снився, і частину заслуг за це я можу приписати собі, бо мені приходили до голови ідеї, які, правду кажучи, мали належати архітекторові. Однією з найрентабельніших було збудувати колонію «Рустикальні доми» на березі озера і продавати їх у столиці втридорога — як літні будиночки.
— Це дурна ідея, Віолето, ми надто далеко від столиці, ніхто не їхатиме стільки годин поїздом чи автомобілем, аби скупатися в крижаному озері, — заперечував Хосе Антоніо, однак послухав мене.
Це дало такий чудовий результат, що згодом не було відбою від клієнтів, які бажали вкласти гроші у схожі проекти. Я займалася пошуком відповідних місцин, купівлею земельних ділянок і дозволами на будівництво.
— Ти заплатиш мені добрі комісійні за кожен із цих будиночків, які ми продамо, — зажадала я від брата.
— Що ти, Віолето? Хіба ж ми не родина? — відповів він.