— Ти не метиска, Віолето, всі наші предки були іспанцями або португальцями, в нашій родині нема ні краплини індіанської крові, — сказала мені тітка Пілар, коли ми заговорили на цю тему.
Якщо в мене лишались ті самі сумніви, які я мала до заміжжя, то у Фабіана наш зв’язок ніколи не викликав питань, він не помічав, що я віддаляюся, бо для нього це було щось немислиме: ми ж бо склали присягу перед Богом і людьми любити та шанувати одне одного аж до смерті. А це довго. Якби я підозрювала, яким довгим може бути життя, то змінила би цей пункт шлюбної угоди. Одного разу я натякнула чоловікові про свою фрустрацію — зі звичною поміж нами делікатністю, — але його це зовсім не занепокоїло. Мені довелося бути більш категоричною, аби він звернув увагу. Фабіан відповів, що попервах майже всі пари переживають труднощі, що це нормально, але з часом вчаться жити разом, займають своє місце в суспільстві й формують власну родину. Так було завжди, це біологічний імператив. Коли в нас з’являться діти, я почуватимуся задоволеною, «материнство є призначенням жінки», сказав він.
То була найбільша наша проблема: діти не народжувалися. Думаю, що для такого експерта з розмноження, як Фабіан, неплідність його дружини була особистою образою, але мені він її ніколи не виказував. Лише час від часу з надією запитував, чи є якась новина, а одного разу побіжно згадав, що штучне запліднення в людей відоме з епохи шумерів і що насправді королева Хуана Португальська у 1462 році народила доньку завдяки цьому методу. Я відказала, щоб він не плутав мене з однією зі своїх корів. Більше про королеву Хуану не згадували.
Мене лякала можливість мати дітей, я знала, що це покладе край моїй відносній свободі, але не запобігала їхній появі, якщо не брати до уваги пожертв падре Кірозі, які насправді не належать до категорії протизаплідних засобів. Щомісяця, переконавшись, що менструюю, я полегшено зітхала і сплачувала свою частку цьому святому в одній із церков у Сакраменто, де висіло страхітливе олійне полотно, на якому священника було зображено із заступом в руці, оточеного сиротами.
Моєму чоловікові потрібна була жінка, яка би беззастережно любила його так, як він любив мене, хтось, хто б долучився до його життєвого проекту, підтримував його і захоплювався ним так, як він, на його думку, того заслуговував, однак на свою біду він закохався в мене. Нічого з цього я не могла йому дати, але присягаюсь: я наполегливо намагалася це робити, бо такою була призначена мені місія. Я думала, що з усіх сил прикидаючись, я врешті стану взірцевою дружиною, як цього від мене сподівалися: яка б не мала власних прагнень і жила, розчинившись у чоловікові та дітях. Єдина знайома мені людина, яка кидала виклик цьому суспільному й божественному імперативу, була Тереса Рівас, яка відверто заявляла про своє неприйняття шлюбу, бо вважала його згубним для жінок.
Мені так добре вдавалося вводити всіх в оману своєю поведінкою послужливої дружини, що мої зовиці, чотири веселі й працьовиті валькірії, по-доброму насміхалися з того, як я балую і прислуговую своєму чоловікові, наче гейша. Такою я на позір і була — особливо, коли вони були десь поблизу. З усіх сил я старалася, щоб Фабіану було зручно і приємно, як радили жіночі журнали, бо для мене це не складало труду, а він при цьому не порпався в моїх почуттях: був переконаний, що коли він щасливий, то щаслива і я. Однак за личиною гейші ховалася роздратована жінка.
Життєва мандрівка здійснюється довгими нудними переходами, крок за кроком, день за днем, під час яких не відбувається нічого вражаючого, але спогади складаються з несподіваних подій, якими помічений шлях. Саме про них варто розповідати. В такому довгому, як моє, житті є кілька людей і багато подій, що їх не можна забути, і мені пощастило, що пам’ять мене не підводить: на відміну від мого розбитого тіла, мій мозок залишається неушкодженим. Спогади — це моя манія, Каміло, але я пропущу три з гаком роки свого подружнього життя з Фабіаном, бо то були роки монастирського спокою, коли не відбулося нічого трагічного або чудового, про що можна було б розповісти. Для Фабіана вони були дуже приємними, тому він не міг зрозуміти, що з біса сталося, коли одного дня я від нього пішла.
10
Хуліан Браво під час війни був льотчиком Королівських повітряних сил Великої Британії, одним з небагатьох латиноамериканців, які в такий спосіб брали участь у тій війні. Його було удостоєно нагород за героїчні вчинки і карколомні трюки, до яких він вдавався у повітряних дуелях з німецькими літаками. Ходила легенда, яку він не повторював, але, без сумніву, сам пустив, що на своєму «Спітфайрі» він збив понад вісімдесят ворожих літаків. Одного дня він упав з неба в моє життя, упереджений цією бойовою славою, та навіть без того романтичного минулого враження, яке він на мене справив, було б однаково сильним. То був принц із казки.