Я була горда, що Хуліан обрав мене, то був доказ, що я також особлива. Після народження Хуана Мартіна ми вирішили представлятися чоловіком і дружиною і вести суспільне життя як подружня пара, хоча були цілком свідомі того, що за нашими спинами кужеляться плітки. Як і попереджав мене Хосе Антоніо, в певних колах від мене відвернулися: благовірні його друзів мене цуралися, а ще ми втратили кількох клієнтів, які не хотіли мати зі мною справу в офісі; я також не ризикувала йти у жоден з клубів міста, бо мене могли до них не впустити. Звісно, вся німецька колонія, а тим паче клан Шмідтів-Енглерів на дух мене не зносили. Коли я зрідка десь на них натикалася, вони згорда дивилися на мене зі зневажливою міною, і присягаюся: не один з них цідив крізь зуби в мій бік слово «шльондра».
Натомість Хуліан ходив куди хотів, на ньому не було вини: невірницею, коханкою, непутящою жінкою, яка посміла розгулювати вагітною від коханця, була я. Якщо мої тітки, які так мене любили і виростили, вважали, що моя поведінка суперечить моралі, то можу лише уявити, що думали інші. «Не хвилюйся, рано чи пізно Фабіан захоче одружитися і мати власну родину, тоді він на срібній таці піднесе тобі визнання вашого шлюбу недійсним», — казав мені Хуліан.
Його невідпорна харизма відчиняла перед нами двері. Щойно він починав оповідати одну зі своїх пригод чи співати романтичні пісні зі свого чималого репертуару, як довкола нього утворювалось коло слухачів. Та невідпорна сила, що вабила до нього жінок, лестила мені, бо його обраницею була я. Перші два роки я була щаслива з Хуліаном, доки знову не завагітніла.
Чекаючи на появу доньки, я думала, що все ще переживаю неймовірне кохання, хоча вже були непомильні ознаки того, що Хуліан розчарувався в мені і невдоволений своїм життям. Його досада через те, що вагітність згубно позначилася на моїй зовнішності, була очевидною, але я думала, що це минеться. Він спав у вітальні на канапі, намагався мене не торкатися, часто мені упоминався, що не хотів ще однієї дитини, звинувачував у тому, що я його знову піймала, не визнаючи того факту, що він до цього причетний так само, як я.
Думаю, що дому він тримався лише через Хуана Мартіна. Малому не було ще й двох років, а батько вже намагався, як він казав, зробити з нього чоловіка: це означало обливати його водою зі шланга, замикати в темному місці, крутити в повітрі, доки він не почне блювати, і мастити йому губи гострим соусом. «Чоловіки не плачуть», — таким було його гасло. Бавився Хуан Мартін пластмасовою зброєю. Торіто подарував йому кролика, який протримався доти, доки батько не вернувся з однієї зі своїх поїздок і позбувся його.
— Чоловіки не бавляться кроликами. Якщо він хоче домашню тваринку, ми купимо йому пса.
Я відмовилася, бо не мала ні часу, ні сили, щоб доглядати за псом.
Припускаю, що поки в мене ріс живіт, він плутався з іншою жінкою, а то й не одною. Він нудився й нетерпеливився, легко втрачав голову, задирався з іншими чоловіками, бо бійки приносили йому задоволення, робив ставки на коней, на автомобільні перегони, на більярд, на рулетку — на будь-яку азартну гру, що підверталася йому під руку. То раптом перетворювався на найніжнішого і найтурботливішого супутника життя, осипав мене знаками уваги й подарунками, бавився з Хуаном Мартіном, як нормальний батько, ми втрьох їздили на пікнік, купалися в озері. Відтак моя образа відступала, і я знову беззастережно його любила.
Не зі своєї волі я навчилася не втручатися в Хуліанові вибрики, за винятком тих, коли мусила захищати сина. Якщо я намагалася зауважити йому, що він забагато п’є чи ставить більше, ніж може собі дозволити, на мене сипались образи, а потім, коли ми залишалися удвох, стусани. Він ніколи не бив мене по обличчю — остерігався залишити сліди. Ми сходились у герці, наче гладіатори, бо моя лють переважала страх, який він наганяв на мене своїми кулаками, але врешті я завжди опинялась на землі, а він просив у мене пробачення і казав, що не знає, що це з ним сталося, що я його спровокувала і вивела із себе.