Після кожної сутички, в якій я присягалась назавжди від нього піти, ми врешті-решт обіймалися. Ці жагучі примирення тривали певний час, доки він знову не вибухав через якусь дурницю — наче нагнітав у собі лють і в якийсь момент мусив дати їй вихід. Але ми були щасливі між цими бридкими епізодами, які не завжди закінчувалися бійкою, здебільшого то були словесні нападки. Хуліан, як ніхто, вмів розгадати, де в його противника найслабше місце. Мене він бив туди, де боліло найбільше.
Ніхто не знав про цю приховану війну, навіть Хосе Антоніо, з яким я щоденно бачилася в офісі. Мені було соромно терпіти Хуліанове насильство, та ще більше я соромилася того, що прощала йому. Я була поневолена сексуальною пристрастю і вірою в те, що без нього пропаду. Як я поставлю на ноги двох дітей? Що скажуть люди і моя рідня після мого другого провалу? Як я зноситиму епітет «покинута коханка»? Я зруйнувала свій шлюб і кинула світові виклик, аби бути з Хуліаном, і не могла визнати, що легенда, яку я сама придумала, є оманою.
За десять днів до пологів ми дізналися, що дитина лежить поперек. Я вкотре пожаліла, що тітка Пія вже не з нами, бо кілька разів бачила, як її чарівні руки розвертають дитину в материній утробі, як вона це іноді робила з телям, розміщуючи його в доброму для народження положенні. Вона казала, що ясно бачить дитину очима душі і може переміщати її за допомогою масажу, енергії любові і молитов до Діви Марії, вселюдської матері. Я поїхала на ферму, і дядько Бруно відвіз мене до Яйми, але для вирішення цієї проблеми знахарка не мала тієї сили, що тітка Пія: після ритуалу з речитативом і бубном, вона розім’яла мені живіт, напоїла чаєм з трав, але нічого не змінилося. Щоб запобігти ускладненням, лікар вирішив робити кесарів розтин.
Ми з Хуліаном були в одній із тих грандіозних сварок, які зазвичай тривали не один тиждень. Він якраз полетів у столицю за групою інженерів, які збиралися споруджувати греблю, коли до нас додому прийшла дівчина, яка назвалася його нареченою. Уявляю, що відчуло те нещасне дівча, коли побачило мене — жінку з темними колами під очима, поплямленим обличчям, із животом, як кавун, над розпухлими ногами, яка сказала, що вона Хуліанова дружина. Мені зробилося так жаль її та себе, що я провела її у вітальню, запропонувала лимонаду і ми удвох розплакались.
— Він сказав, що ми мусимо кохатися, — пролепетала вона.
— Мені він казав те саме, коли ми познайомилися, — озвалась я.
Хуліан запевнив її, що вільний, що ніколи не був одружений, що досі жив, чекаючи її.
Я так і не дізналася, чим у них все закінчилося. Дні Хуліанової відсутності я прожила на американських гірках протилежних емоцій. Мені хотілося поїхати далеко і ніколи вже його не бачити, втекти назавжди, оселитися в іншій країні під іншим ім’ям, але я не могла про це навіть мріяти: мені ось-ось народжувати і скоро в мене на руках буде двоє малих дітей. Ні. Я ніяк не можу покинути свій дім. Треба вигнати його, хай іде до своєї новоявленої нареченої, хай забирається геть з мого життя і життя моїх дітей.
Через три дні Хуліан з’явився з латунним танком для Хуана Мартіна і намистом з лазуриту для мене. Я виплакала всі сльози, і на зміну відчаю прийшла лють гієни: я напустилася на нього з лайкою і пазурами. Коли йому вдалося мене вгамувати, він жбурнув мені в обличчя один із тих своїх хитромудрих аргументів, в якому слова зі збоченою логікою викривлювали дійсність, і це збивало мене з пантелику.
— Яке ти маєш право ревнувати, Віолето? Чого ти від мене хочеш? Я закохався в тебе, уперше побачивши. Ти була єдиною жінкою, яка мене піймала, єдиною, яку я хотів мати за жінку.
— Твоє кохання тривало недовго!
— Бо ти змінилася, ти навіть близько не та дівчина, яку я полюбив.
— Для тебе час також не стоїть на місці.
— Я такий, яким був завжди, а тебе обходить лише твоя робота, твій бізнес, заробляння грошей — наче я нездатний утримувати родину.
— Ти міг би спробувати...
— А ти дала мені таку можливість?! — загорлав він, перебиваючи мене. — Ти більше поважаєш свого брата, ніж мене! Я не йду від тебе, бо ти мати мого сина, хоча вже не та супутниця життя й коханка, яку я хотів мати. Ти погладшала, розпливлася після першої вагітності, і я не хочу думати, якою катастрофою скінчиться ця. Ти втратила свою красу, жіночність і молодість.
— Мені всього лиш тридцять один рік!
— А на вигляд — всі п’ятдесят, ти зів’яла. З такою, як ти, навіть найбільший невдаха не схотів би спати. Мені тебе шкода. Я розумію, що це плата за материнство. Природа є нещадною до жінок, але вона не милує також чоловіків, які мусять задовольняти свої потреби.