Так з’явилася приватна компанія «Air Gaviota», яка з часом, коли ми матимемо кілька літаків, зв’яже більшу частину вітчизняної території. Таким чином я, хоча й не прагнула цього, здійснила те, про що мій батько мріяв ще до мого народження — вкладати гроші в літаки. Я часто їздила в столицю, де нам довелося відкрити офіс, бо в цій країні все централізовано: те, що відбувається не там, наче й не існує. Однак Хуліан втратив до компанії інтерес, щойно вона була організована, бо в ній йому бракувало ризику і пов’язаного з ним збудження: рутина була призначенням інших пілотів, а йому подавай подвиги. Ці прибутки заносилися в офіційну бухгалтерську звітність, і половина належала мені.
Із роками Хуліан не втратив ані крихти своєї життєвої сили, яка давала змогу йому пиячити, як пірат, сидіти за штурвалом літака сорок годин без сну, брати участь у змаганнях з конкуру і грати кілька партій у сквош за один ранок. Не пом’якшав і його крутий норов, що спалахував, як порох, від кожної дрібної іскри, але бити мене він перестав. Я була хранителькою його таємниць і могла завдати йому великої шкоди.
— Добре подумай, Віолето! Якщо ти мене кинеш, мені доведеться тебе вбити! — крикнув він мені якось.
— Ти також добре подумай, Хуліане, бо одними погрозами ти мене не втримаєш! — крикнула я йому у відповідь.
Ми уклали перемир’я на невизначений час, і я змирилася з необхідністю пити заспокійливі та снодійні таблетки.
Чого я боялася? Боялася Хуліанових вибухів гніву, сварок не на життя, а на смерть у присутності дітей, які в Хуана Мартіна провокували напади астми і мігрені, та своєї слабкості, через яку я потрапляла в розставлені Хуліаном пастки, нерозважливо йшла на примирення і прощала його. Боялася, що його «завдання» доведуть його до в’язниці або смерті; боялася, що контролюючі органи виявлять другу бухгалтерську звітність; боялася, що зароблені ним гроші є скроплені людською кров’ю; боялася підозрілих людей, які телефонували йому серед ночі, і боялася, що від тих злочинців він набереться недоброго. Натомість Хуліан не боявся нікого і нічого. Він народився під щасливою зіркою, багато років безкарно ходив по лезу ножа, він був нездоланний.
У новорічну ніч 1958 року Фульхенсіо Батіста утік на двох літаках зі своїми найближчими поплічниками і сотнею мільйонів доларів, які гарантували йому золоте вигнання. В останні дні диктатури, коли в повітрі відчувалося, що ґерільєрос вже ніщо не спинить, Хуліан Браво літав у Маямі і назад, перевозячи втікачів, гроші і деяких мафіозі з їхніми любасками. Дуже скоро революціонери захопили увесь острів і почали ставити до стінки як політичних супротивників, так і тих, хто незаконно збагатився під час диктатури, заповзявшись знищити корупцію і покінчити із царством пороку. Сексуальний туризм американців припинився, і мафія покинула свої борделі й казино: Куба вже не була рентабельною.
Хуліан переніс свою штаб-квартиру в Маямі, але я відмовилася покинути мою роботу в «Рустикальних домах» і «Air Gaviota», мого брата, друзів, мій дім і моє життя в Сакраменто заради того, щоб поїхати і жити, як туристка, в місті, де я нікого не знала, де ми з дітьми були б цілком самотні, бо Хуліан більше перебував у небі, ніж на землі. Час від часу ми їздили до нього в Маямі, і протягом кількох днів він обдаровував нас своєю увагою і подарунками, доки інше завдання не змушувало його прощатися з нами або вибухала одна з тих наших грандіозних сварок, за якою йшло сласне примирення. Одного разу, коли я запитала свого сина Хуана Мартіна, що він хоче на день народження, він прошепотів мені на вухо: «Щоб ти назавжди розлучилася з татом».
13
Землетрус 1960 року застав мене і двох моїх дітей у Санта-Кларі. Ферма Рівасів залишалася моїм прихистком, улюбленим місцем для літнього відпочинку — подалі від Хуліана, який ніколи з нами туди не їздив. Із колишніх мешканців Санта-Клари залишилися лише тітка Пілар, Торіто і Факунда. Ріваси померли кілька років тому, і нам їх дуже бракувало. Жителі Науеля з власної ініціативи почепили бронзову табличку з їхніми іменами на залізничну станцію. Поїдь і подивися, Каміло, вона досі там висить, хоча поїзди уже не ходять, тепер їздять автобусами.