Натомість Ньєвес ненавиділа село. Якось вона сказала Хуліану, що тітка Пілар стара шкапа, а Торіто бовдур, що було сприйнято зі сміхом. За таку зухвалість я хотіла замість покарання відіслати її до неї в кімнату, однак її батько завадив мені це зробити, бо, як він сказав, мала має рацію: Пілар відьма, а Торіто ідіот. Коли я думаю про неї, то бачу її як пташку з яскравим оперенням і хриплим голосом, веселу, граціозну, готову здійнятися і кудись полетіти.
Вона довела свою відвагу в день землетрусу — найсильнішого, з усіх колись зафіксованих; він тривав десять хвилин і зруйнував дві провінції, спровокував велетенські цунамі, які дійшли до Гаваїв і викинули на середину однієї з площ Сакраменто рибальське судно, і залишив по собі тисячі жертв. То була трагедія навіть для нашої країни, де всі звикли, що земля дрижить, а океан бушує. Старий дім у Санта-Кларі якийсь час хилитався, перед тим як завалитися, і це дало нам час утекти, схопивши клітку з папугою, серед густих клубів куряви, гуркотіння балок і стін, які падали зусібіч, і жахливого ревоту, що підіймався з утроби планети.
В землі розверзлася велетенська розколина, яка поглинула кількох курей, вили пси. Встояти на ногах було неможливо, все ходило ходором, світ став догори дриґом. Земля двигтіла цілу вічність, і коли ми думали, що нарешті все скінчилося, відбувався ще один страшенний трус. А потім ми почули вибух і побачили полум’я. Це вибухнула газова плита, і те, що залишилося від дому, охопив вогонь.
Посеред хаосу, клубів диму і жаху Ньєвес помітила, що серед нас нема лише Тереси. Ми не бачили, як дівчинка побігла до палаючого дому — якби ми це побачили, то перехопили б її. Не знаю, як усе сталося, знаю лише те, що через кілька хвилин ми почули, як вона кличе Торіто, але не розуміли, звідки долинають її крики, ніхто не думав, що вони лунають з дому. Коли раптом через дим і куряву я розгледіла свою доньку, яка насилу тягла Тересу за одяг. Першим до неї підбіг Торіто. Однією рукою він підняв безвладне тіло Тереси, іншою Ньєвес і відніс їх подалі від полум’я із силою велетня, помноженою на екстреність. Ньєвес тоді не було ще й десяти років.
У той день і ніч, які ми провели просто неба, тремтячи від холоду і страху, я оцінила характер своєї доньки. Вона успадкувала його від батька: мала таку саму геройську вдачу. Вона не пам’ятала добре, як це зробила, і на наші розпитування лише знизувала плечами, наче то було щось пусте. Ми довідалися лише, що вона пробралася рачки поміж руїн, оминаючи палаючі перешкоди, перетнула те, що лишилося від вітальні, і добралася до плетеного крісла, в якому бачила Тересу за кілька митей до землетрусу. Та майже задихнулася від диму і була напівпритомна. Ньєвес зуміла знову пройти через пекло, тягнучи на собі значно важчу від себе ношу, увесь час рачки, як вона казала, бо на рівні підлоги легше дихалося.
Тереса була в агонії. Її легені, ослаблені раком, не витримали пожежі, і через кілька годин вона померла на руках міс Тейлор, її супутниці життя. Ньєвес відбулася опіками другого ступеня на спині і ногах, обгорілим волоссям, але обличчя її було неушкоджене і вона не зазнала жодної емоційної травми. Землетрус, що увійшов в історію, для неї був всього лиш цікавою пригодою, про яку вона збиралася розповісти своєму таткові. Того ж дня ми відвезли її до Яйми, бо шосе було зруйноване, а залізничні рейки поскручувалися: до найближчої лікарні добратись було неможливо.
Хатини в індіанському поселенні були зруйновані, наче їх знесло лютим смерчем, який сповнив повітря курявою та соломою, але жертв не було, люди спокійно збирали свій убогий скарб і зганяли в гурт переляканих овець і коней. Мати Земля і Великий Змій, який живе у вулканах, розсердилися на людей, але Первинний Дух відновить лад. Треба його покликати. Яйма відклала приготування до церемонії, аби допомогти Ньєвес коротким ритуалом і своїми чудодійними мазями.
Після смерті Тереси міс Тейлор попрощалася з нами і вернулася в Ірландію, куди її нога не ступала останні чотири десятиріччя. Вона планувала знайти своїх братів, яких не бачила з дитинства, але через тиждень перебування там зреклася цього наміру, бо то була вже не її країна, а єдиною її ріднею були ми, як сповістила вона Хосе Антоніо телеграмою. Мій брат відповів одним рядком: «Чекай на мене, я за тобою приїду».
Він привіз її трансатлантичним кораблем, який двадцять дев’ять днів плив від порту до порту, це дало йому час переконати її в тому, що вона зробила помилку, постійно підносячи йому гарбуза, але ще є час її виправити, і подарував їй каблучку з гранатом і діамантами, яку віддавна зберігав. Вона пояснила йому, що надто стара і печальна, щоб виходити заміж, однак перстень узяла і заховала в свою торбинку.