Хосе Антоніо був дуже потайний і ніколи не розповідав мені подробиць тієї подорожі, але від міс Тейлор я дізналася, що вони домовилися про білий шлюб. З огляду на моє невігластво, вона пояснила, що це платонічні стосунки, щось таке, як міцна дружба. Їхні чеснотливі наміри протрималися до Панами. Хосе Антоніо було п’ятдесят сім років, а їй шістдесят два. Разом вони прожили понад двадцять років, і то були найщасливіші роки мого брата.
Торіто і Факунда опікувалися тіткою Пілар у Санта-Кларі ще два роки, які їй лишалося прожити. Вона з дня на день згасала без жодної явної хвороби — попросту втратила інтерес і до людського, і до божого. За своє життя вона прочитала тисячі молитов на вервиці і дев’ятниць, та саме тоді, коли їй найбільше потрібна була підтримка віри, вона перестала вірити у Бога і рай. «Єдине, що я хочу — заплющити очі й перестати існувати, розтанути у порожнечі, як імла на світанку», — написала вона в прощальному листі, який вручила Факунда. Відтоді минуло багато років, і досі при згадці про тіток мені на очі навертаються сльози: ці жінки були добрими феями мого дитинства.
Міс Тейлор, яка успадкувала ферму Санта-Клара від Тереси, вирішила, що продавати її не варто, хоча Моро багато за неї давали — зігнавши із землі кілька індіанських родин, вони потроху поглинали сусідні ґрунти, щоб розширити свої володіння. Згорілий дім Хосе Антоніо замінив найкращим з рустикальних будиночків, який ми могли запропонувати, я й далі покривала видатки, які були мінімальними. Торіто прожив там більшу частину свого життя, то був його світ, деінде він не зміг би жити. Я дотримувалась своєї обіцянки щороку проводити на фермі кілька тижнів, навіть тоді, коли мій життєвий шлях ускладнився: так я трималася корінням своєї землі.
Життя людей в тому регіоні поділилося на «до» і «після» землетрусу. Вони втратили майже все своє майно і не один рік його відновлювали, та нікому не прийшло до голови їхати кудись від вулкана чи геологічного розлому, біля якого ми жили. Рибальське судно залишилось лежати серед площі як нагадування про непостійність усього людського та ненадійність світу. Через тридцять років, вкрите іржею і поточене часом, воно з’явилося на фото в одному журналі як історичний пам’ятник.
Хосе Антоніо сформулював гасло, яке мені завжди здавалося надто цинічним: «Після катастрофи купують нерухомість». Бо й справді: ніколи ми не мали такого попиту на наші збірні будинки, як тоді, коли треба було піднімати з руїн села й міста, і ніколи не було стільки пропозицій земельних ділянок для зведення наших поселень.
На свої заощадження я почала купувати золото, бо в країні вибухнула інфляція і наша валюта девальвувалася настільки, що Хуліанові спало на думку купувати в казино жетони і возити їх в одне казино у Лас-Вегасі, де жетони були ідентичними, і обмінювати їх на долари. Пару разів він провернув цей трюк під носом у мафії, але потім злякався: загроза, що його можуть прошити кулями в пустелі Мохаве, переважила насолоду від ризику. Тим часом моє золото законно росло в ціні у сутіні банківського сховку. Єдиний, хто був у курсі того, що я стала на шлях збагачення, був мій брат, який мав другий ключ від сейфа.
Якось у неділю Фабіан Шмідт-Енґлер прийшов додому до Хосе Антоніо, аби порадитися з ним як з адвокатом щодо однієї конфіденційної справи. Мій брат, який завжди співчував йому через те, що тому випало нещастя одружитися зі мною, люб’язно його прийняв. Фабіан пояснив, що в нашому регіоні оселилася численна група німецьких іммігрантів, які заснували рільницьку колонію і потребують послуг обачливого адвоката.
Ми чули суперечливі чутки про колонію Есперанса. Казали, що в ній заправляє військовий злочинець-утікач; там діялося щось загадкове, колонія нагадувала в’язницю, була обтягнута колючим дротом і ніхто не міг туди увійти, ні звідти вийти. Фабіан спростував ці небилиці. Він сказав моєму братові, що знає її керівника і кілька разів бував там як ветеринар. Ці іммігранти живуть у мирі, згідно з твердими принципами праці, порядку та гармонії. Колонія не мала проблем із законом, та іноді доводилося мати справу з державними чиновниками, які бували прискіпливими.
Хосе Антоніо ця справа видалась непевною, і він відмовився під претекстом того, що дуже зайнятий у своїй компанії. Прощаючись, він ніби між іншим запитав у Фабіана, чи той бува не думав про визнання мого з ним шлюбу недійсним.
— Там нема про що думати, — відказав Фабіан.
Утім, через кілька років мій чоловік прийшов у офіс «Рустикальних домів», аби продати уневажнення нашого шлюбу, бо йому потрібні були гроші на фінансування лабораторії. Було знайдено спосіб заморожувати сім’я на невизначений термін, і це відкривало незліченні можливості у світі тваринної і людської генетики. Хосе Антоніо сторгував ціну, склав угоду, половину грошей дав Фабіану, а решту перевів на його рахунок, коли суддя визнав наш шлюб недійсним. На це я віддала частину моїх золотих монет. Так я стала незаміжньою жінкою, коли найменше того сподівалася.