— Небагато, але я маю багато поблажок. Американці не заважають мені робити те, що я хочу.
— Хуан Мартін каже, що під претекстом холодної війни ЦРУ скидає демократії і підтримує брутальні диктатури, які сприяють елітам і тероризують народ. Комунізм у наших країнах пускає коріння через усе це беззаконня, нерівність і бідність.
— Дуже шкода, але нас це не стосується. Хуан Мартін опинився в гніздовищі червоних, які промивають йому мозок.
— Це католицький університет, Хуліане!
— Так, але твій син слабак.
— Він і твій син.
— Ти впевнена? А не скажеш...
Такими були наші розмови, які швидко переходили в криваві битви: про що б не заходила мова, ми починали гризтися.
Із захопленням, про причини якого розповім тобі пізніше, я згадую Сораїду Абреу. В той час то була розкішна молода пуерторіканка, яку через викличний одяг і ображений голосок можна було прийняти за дурноголову кралю, але насправді то була амазонка. Хуліан закохався в неї в одній зі своїх поїздок і — так само, як це було зі мною — не зміг її покинути. В моєму випадку — через те, що я завагітніла, щодо неї я не знаю, але припускаю, що ця жінка мала крутішу вдачу, ніж він. Сораїда, яка в сімнадцять років стала в своїй країні королевою краси, подалася за Хуліаном, коли той переїхав у Маямі. Хуліан ненавидів будь-які пута, тож тримав її на віддалі, кажучи, що одружений зі мною і в нашій країні неможливо розлучитися, що обожнює своїх дітей і ніколи їх не покине.
Я познайомилася з нею, бо вона насмілилася запросити мене перехилити чарчину у барі готелю «Фонтенбло». Вона була висока, показна, з розкішною гривою, якої би вистачило на дві перуки, на собі мала босоніжки на високому обцасі, вузенькі капрі і зав’язану вузлом на талії блузку, яка вигідно обрисовувала її перса. Попри вигляд шльондри, що наривається на сварку, вона не була вульгарною. Коли вона увійшла, всі чоловіки в барі обернулися, щоб подивитися на неї, і не один присвиснув. Ми замовили коктейлі, і вона без преамбул сказала, що вже чотири роки і два місяці вона є коханкою мого чоловіка.
— Вибач, але я мусила сказати це тобі, бо не можу жити в брехні.
— Тобі потрібен мій дозвіл? Та прошу дуже, жінко, він увесь твій, — відказала я їй, бо й так не могла цьому завадити і на той час мені вже було байдуже до Хуліанових інтрижок.
— Хуліан розповів мені, що ви разом, бо не можете розлучитися, але не любите одне одного.
— Ми не одружені. Якщо він хоче одружитися з тобою, то вільний це зробити.
Наступну годину ми провели в дивному спільництві. Друга чарка допомогла Сораїді оговтатися від здивування і гніву, і вона вирішила залишити все, як є, не колоти Хуліанові очі правдою, яку вона з’ясувала, бо так вона його лише втратить. Вона зможе скористатися нею у слушний момент. Їй було на руку те, що він прикидався одруженим: це відлякуватиме інших суперниць, а мені було вигідно, що його увага буде зосереджена на ній.
— Я не повія, мені не треба від нього ні грошей, ні чогось іншого. Я не збираюся його шантажувати. Я добра католичка, — пояснила вона з бездоганною логікою.
Очевидно, я в категорію суперниць не входила: зріла жінка, вбрана в костюм-двійку в стилі Жаклін Кеннеді, що уже вийшов з моди, бо тепер всі носили міні-спідниці — яку загрозу могла я становити? Мені здалося жорстоким пояснювати їй, що в цю саму мить, коли ми п’ємо мартіні, він, імовірно, з іншою. Сораїда вірила, що рано чи пізно Хуліан з нею одружиться. Вона мала двадцять шість років і море терпіння.
ЦРУ непокоїло мене значно менше, ніж гангстери, відповідальні за чорні саквояжі, наявний в домі військовий арсенал і ті пакунки невідомо від кого, які пару разів з’являлися перед нашими дверима. Хуліан звелів мені їх не чіпати, бо вони могли вибухнути. Так вони і стояли, смажачись на сонці, поки Хуліан не привів якогось чоловічка з обличчям щура, який ними зайнявся. Щурик виявився ветераном війни, який знався на бомбах — спершу він аускультував пакунок, а потім розкривав його із делікатністю хірурга. Першого разу там були пляшки з віскі, другого — кілька кілограмів найкращої яловичини (вирізка, ребра, відбивні), обкладені льодом, але перебування на сонці перетворило їх на криваву і смердючу масу. То були подарунки від вдячних клієнтів.
Страх знову стискав мені серце, як це бувало завжди, коли я була разом з Хуліаном: я запитувала себе, що я, чорт візьми, роблю в Маямі.
Влітку на нас налетів один з тих ураганів, які перекидають світ догори дриґом. Наш дім стояв на пагорбі, тому хвилі до нас не дійшли; ми обмежились тим, що позакладали вікна і попідпирали двері проти шквалу. То був незабутній досвід: перед землетрусом ураган має ту перевагу, що попереджає про себе заздалегідь. На дім налетів вітер з дощем, вирвав з корінням кілька пальм і забрав усе, що було не прикріплене. Коли буря вщухла, в нашому басейні плавав стіл для пінг-понгу, що належав комусь, хто жив за пів кілометра від нас, а на терасі другого поверху ми знайшли переляканого пса, якого туди занесло вітром.