Через два дні, коли земля підсохла, Хуліан помітив, що забився септичний колодязь і наче рішився розуму. Він відмовився покликати когось, хто міг би його направити, і намагався сам його прочистити, натягнувши ґумові рукавиці і чоботи, по коліна в гноївці, лаючись на всі заставки. Невдовзі я побачила, чому він не міг просити допомоги. Він витяг з ями загиджену торбу, приволік її на кухню і висипав її вміст на підлогу: то були пачки мокрих і забруднених лайном банкнот.
Мене заледве не знудило, коли я побачила, що Хуліан хоче прати ці гроші в пральній машині.
— Ні! Навіть не думай цього робити! — істерично закричала я.
Мабуть, він здогадався, що я збираюся спинити його за всяку ціну, бо без вагань схопила найбільшого в кухні ножа.
— Okay, Віолето! Заспокойся! — попросив він мене, уперше в житті злякавшись.
Він комусь зателефонував, і невдовзі до нас прийшли два головорізи з мафії. Ми пішли у пральню, мафіозі сунули по десять доларів трьом жінкам, які там прали білизну своїх домочадців, виставили їх за двері, звелівши зачекати надворі, і стояли при вході на чатах, поки Хуліан прав загиджені банкноти. Далі треба було їх висушити і поскладати в торбу. Мене він взяв із собою, бо не мав поняття, як працюють ці машинки.
— Ага, тепер я розумію, що таке відмивання грошей, — сказала я йому.
Цього мені вистачило, аби раз і назавжди зрозуміти, що краще бути коханкою Хуліана, ніж його дружиною. Наступного дня я повернулася в Сакраменто.
Я відтягувала свою подальшу розповідь про Ньєвес, бо це дуже болюча тема, Каміло. Можливо, я незаслужено звинувачувала Хуліана в тому, що сталося з моєю донькою. Насправді кожен із нас відповідальний за своє життя. Ми народжуємося з певними гральними картами і граємо ними свою гру; декому дістаються погані карти — і вони все програють, інші тими самими картами грають майстерно і виграють. Карти визначають ким ми є: наш вік, стать, расу, родину, національність тощо і ми не можемо їх змінити, а лише можемо використати якнайкраще. У цій грі є перешкоди і шанси, стратегії і пастки. Ньєвес дісталися чудові карти: вона була розумною, відважною, сміливою, щедрою, чарівною, мала знадливий голос і красу. Я любила її усім серцем, як люблять своїх дітей нормальні матері, але моя любов не могла зрівнятися з тим, як її обожнював батько. Ньєвес була єдиною людиною на цьому світі, яку Хуліан любив більше, ніж самого себе.
Кажуть, що всі дівчатка в дитинстві закохуються у своїх батьків, гадаю, це зветься «комплексом Електри», і зазвичай вони його долають. Проте іноді батьки закохуються в своїх доньок, і тоді почуття заплутуються, як клубок вовняних ниток у лапах кота. Щось таке сталося поміж Ньєвес і Хуліаном. Він помішався на дівчинці, коли побачив у ній ті риси, якими захоплювався і яких не мав його син; вона була такою, як він, по крові і духу, на відміну від Хуана Мартіна, якого він вважав розніженим слабаком. Його син не міг конкурувати із сестрою, і настала мить, коли він облишив спроби це робити і смиренно зайняв непомітне місце в її тіні. Він зробив це настільки добре, що батько практично забув про його існування.
Одного разу біля басейну я побачила, як Хуліан намащує Ньєвес кремом для загару, як робив це не раз, та щось у тій сцені мене занепокоїло і я покликала її, аби самій намастити.
— Тато робить це краще, — насмішкувато відказала вона мені.
Пізніше я наважилася поговорити про це з Хуліаном і у відповідь дістала ляпаса. Він вже віддавна мене не бив і ніколи — по обличчю. Він назвав мене гидкою гарпією, яка усе бруднить своїми підозрами, ревнощами і заздрістю, сказав, що терпів мене багато років, але не потерпить, щоб я своєю злобою зруйнувала невинність Ньєвес.
Того року, коли я жила з Хуліаном у страхітливій рожевій віллі в Маямі в компанії мафіозі, змовників та шпигунів, Ньєвес теоретично мешкала з нами, але насправді я бачила її дуже рідко. Вілла була далеко від центру міста, тож моя донька часто залишалася ночувати у подруг, як вона казала. Іноді я бачила її в шезлонгу біля басейну, коли вона попивала пінья колада і відпочивала після гулянки. Іноді вона була настільки очманіла від алкоголю і, гадаю, ще й наркотиків, що не могла кермувати автомобілем, тож, якщо їй не вдавалось знайти когось, хто відвіз би її додому, вона телефонувала Хуліанові, аби він за нею приїхав. Вона облегшувала похмілля кокаїном, який завжди був у неї напохваті і який вона вважала таким самим безневинним, як тютюн.