Сораїда тримала Хуліана на короткому повідку, однак не вважала, що його треба пильнувати, бо одним поглядом могла зчитати його наміри і зради. Хуліан не становив для неї загадки. Я запитала в неї, чи вона ревнива, й у відповідь вона розсміялася.
— Звісно, що так. Я не ревную до тебе, Віолето, бо ти вже в минулому, але якщо я застукаю його з іншою, то вб’ю.
Вона почувалася цілком певною свого становища фаворитки, бо була в курсі усіх Хуліанових незаконних оборудок, тож він ніколи не зробив би такої дурниці, аби спровокувати її незадоволення.
— Він у мене в руках, — сказала вона.
Сораїда з похвальною терплячістю чекала того моменту, коли зможе зажадати, аби він одружився з нею. Так, щоб він не запідозрив, робила все можливе, аби завагітніти, бо дитина стала б її козирем, але їй це не вдавалося.
— Ти ж не матимеш нічого проти, правда? Моя дитина не склала би конкуренції твоїм дітям, адже вони вже дорослі, — додала вона.
Ті три місяці я присвятила Ньєвес, однак не втрачала зв’язок з Хосе Антоніо. Президент-соціаліст запровадив програму базового житла, щоб вирішити проблему міських нетрів, в яких люди жили в убогих халабудах з картону і дощок, де не було питної води, каналізації та електрики. Хосе Антоніо подав на тендер пропозицію, підкріплену багаторічним досвідом і визнанням того, що він довів до досконалості систему збірного будівництва. «Рустикальні доми» були улюбленою фірмою молоді середнього класу, яка стягалася з останнього, аби придбати своє перше житло; але якщо бідніші люди із маргінальніших груп житимуть у схожих будинках, наша компанія перестане такою бути.
— Не забувай про класові забобони в нашій країні, брате. Ми виготовлятимемо такі самі прості пляжні будиночки, але іншого кольору і під іншою назвою, ми назвемо їх «Мій власний дім», гаразд? — порадила я братові.
Ми виграли основний тендер, бо ніхто не зміг конкурувати з нашою ціною. Маржа прибутку була дуже низькою, але Антон Кусанович, син Марко, який замінив його рік тому, переконав нас, що ми перекриємо її з лихвою. Весь фокус полягав у швидкості виробництва та монтажу осель, а для цього нам треба було створити стимули. Ми подвоїли обладнання наших фабрик і крім заробітної сплати почали виплачувати робітникам комісійні, чим задобрили профспілку, яка утворилася на нашому підприємстві.
На початку сімдесятих років політична ситуація в нас була катастрофічною, країна переживала глибоку соціально-економічну кризу і уряд був паралізований колотнечею своїх партій, які нечасто доходили згоди, а також непоступливою правою опозицією, готовою принести в жертву все, що можна, заради того, щоб зруйнувати соціалістичний експеримент. Опозицію підтримувало ЦРУ, як мені часто нагадував Хуан Мартін; Хуліан це виправдовував так: треба знищити ґерилью. «У нас нема ґерильї, тату, це коаліція центристських і лівих партій, обраних народом. Американцям нема чого робити в нашій країні», — перечив йому Хуан Мартін, коли вони вряди-годи заходили в розмову.
На нас із Хосе Антоніо це ніяк не впливало: роботи нам вистачало і наші робітники були задоволені, це було диво в тій атмосфері постійного конфлікту і зростаючого насильства, страйків і безробіття, багатотисячних маршів на підтримку уряду та інших, не менш велелюдних, на підтримку опозиції. Країна була розколота, поділена на дві непримиренні частини: діалогу не вийшло, ніхто не йшов на поступки. Попри виграний нами тендер, Хосе Антоніо та Антон Кусанович були вороже налаштовані до влади, як і всі підприємці, включно з нашими друзями і знайомими. Я голосувала за правих, наслідуючи мого брата. Єдиними, хто симпатизував лівим, були мій син і міс Тейлор, яка у свої сімдесят з лишком років не забула політичні уподобання, які поділяла з Тересою Рівас, і роль дружини мого брата не приборкала її у цьому.
Хуан Мартін перевівся в інший університет, бо зовсім не надавався до католицького, як пояснив він мені, і тепер вивчав журналістику в Національному університеті, «кублищі червоних», як називав цей навчальний заклад його батько. Він був настільки відданий політиці, що на заняттях бував нечасто. Його обурювала моя нейтральна позиція, яку він вважав байдужістю, невіглаством і угодовством. «Як ти можеш голосувати за правих, мамо! Хіба ти не бачиш нерівності та бідності в нашій країні?», — казав він мені. Я їх бачила, але нічим не могла зарадити, бо вважала, що ця проблема стосується уряду чи Церкви, а я роблю достатньо, даючи працю своїм робітникам і службовцям. Мине ще багато часу, поки я приземлюся в реальності, Каміло. В критичні роки я старалася не бачити, не чути, не говорити. І те саме я робила б і під час тривалої диктатури, якби кулак репресій не вдарив по мені.