Ніколи раніше він не підносив на мене голосу. Я впала долілиць на підлогу, ревучи, мов оглашенна, як робила це часто, і вперше у нього урвався безмежний терпець, з яким він завжди до мене ставився: схопивши мене за плечі, він так енергійно мною тріпонув, що, якби не втрутилися тітоньки, скрутив би мені в’язи. Від здивування моя вдавана істерика миттю припинилася.
— Цьому дівчиську потрібна англійська гувернантка, — постановив розгніваний батько.
І так у нас з’явилася міс Тейлор. Батько знайшов її через агента, котрий вів деякі його справи в Лондоні, який попросту дав оголошення в газету «Таймс». Домовлялися вони за допомогою листів і телеграм, які кілька тижнів йшли в один бік і стільки ж ішла відповідь у інший, та попри часові та мовні перешкоди — бо агент не володів іспанською мовою, а англійський словниковий запас мого батька обмежувався темою валют та експортних документів — їм вдалося порозумітися і найняти ідеальну особу, надійну жінку з досвідом і добрим ім’ям.
Через чотири місяці мої батьки і брат Хосе Антоніо повели мене, вбрану як на свято в пальтечко із синього оксамиту, солом’яний капелюшок і лаковані черевички, в порт зустрічати англійку. Нам довелося зачекати, поки з корабля пішохідними містками на берег зійдуть усі пасажири, привітаються з тими, хто прийшов їх зустріти, сфотографуються в розхристаних групах і позбирають свій незлічимий багаж, щоб пристань спорожніла і ми змогли розгледіти самотню фігурку, що стояла з нещасним виглядом. І тут мої батьки виявили, що гувернантка є зовсім не такою, як вони думали, з огляду на листування, усіяного лінгвістичними непорозуміннями з агентом. Насправді, перед тим як її найняти, мій батько в одній зі своїх телеграм розпитав її лише про одне: чи любить вона собак. Вона відповіла, що надає перевагу людям.
Через одне з міцно вкорінених у моїй родині упереджень вони сподівалися, що то буде зріла й старомодна жінка, з гострим носом і поганими зубами, як ті дами з британської колонії, з якими вони були неблизько знайомі чи бачили їхні портрети у світській хроніці. Міс Джозефіна Тейлор була молодою жінкою ледь за двадцять, невисокою і ледь повненькою, але не товстою, вбраною в сукню гірчичного кольору прямого крою із заниженою талією, фетровий капелюшок у формі казанка і туфлі на ремінці. Вона мала лазурові очі, підведені чорним олівцем, який підкреслював їх переляканий вираз, волосся кольору соломи і ту церу, мов рисовий папір, яка буває в дівчат з холодних країн і з роками безжально морщиться й покривається плямами. Хосе Антоніо зміг порозумітися з нею, послуговуючись англійською мовою, якої навчився на інтенсивних курсах, але не мав нагоди практикувати.
Моїй матері ця міс Тейлор, свіжа, мов яблучко, відразу сподобалась, але її чоловік почувався обманутим, бо, запрошуючи її так здалека, він хотів, аби вона привчила мене до дисципліни, прищепила гарні манери і заклала основи прийнятної шкільної освіти. Він постановив, що мене навчатимуть вдома, аби уберегти від шкідливих ідей, вульгарних звичаїв і захворювань, які занапащали дітей. Пандемія згубила декого з наших далеких родичів, але в нашому домі ніхто не став її жертвою; проте існувало побоювання, що вона повернеться з новою силою і сіятиме смерть серед дітей, які, на відміну від дорослих, які вижили в першу хвилю вірусу, не мали до нього імунітету. Через п’ять років країна ще не цілком оговталася від біди, якої він наробив; вплив на систему охорони здоров’я та економіку був настільки руйнівним, що коли деінде панувало шаленство двадцятих років, ми в нашій країні досі жили дуже скромно. Мій батько боявся за моє здоров’я, не підозрюючи, що мої зомління, судоми й вибухові блювання є породженням непересічного мелодраматичного таланту, яким я тоді володіла, але, на жаль, втратила. Йому здавалося очевидним, що модна flapper, яку він зустрів у порту, не була відповідною особою для того, щоб доручити їй завдання приборкати цю дитину з диким норовом. Однак ця чужоземка піднесе йому ще не один сюрприз, включно з тим фактом, що насправді вона не була англійкою.
До приїзду міс Тейлор нікому не було ясно, яке місце вона займатиме в домашній ієрархії. Її не можна було зарахувати до розряду покоївок, але й членом родини вона не була. Батько сказав, щоб з нею поводилися ввічливо та стримано, що їстиме вона зі мною в галереї чи буфетній, а не в їдальні, і наказав, аби для неї приготували кімнату бабусі, яка кілька місяців перед тим померла, сидячи у фотелі. Торіто відніс у підвал важкі розсохлі меблі з потертою оббивкою, які належали старенькій, їх замінили іншими, не такими похмурими, аби гувернантка не впала в зажуру, бо, як сказала тітка Пілар, у неї для цього й так буде достатньо підстав, позаяк вона матиме справу зі мною і пристосовуватиметься до життя у варварській країні на краю світу. Йшлося про нашу. Вона підібрала шпалери у стриману смужку і завіси в бляклі рожі, які вважала підходящими для старої діви, та заледве побачивши міс Тейлор, зрозуміла, що то була помилка.