16
Поки країна наближалася до неминучої катастрофи, я три роки провела у частих поїздках до Маямі, Лас-Вегаса і Лос-Анджелеса, тож соціалістичний експеримент в моїй країні значною мірою пройшов повз мене. В Сполучених Штатах інформація була тенденційною, повторювали пропаганду правих, яка змальовувала нашу країну як іще одну Кубу. Я часто верталася у справах додому і кожного разу могла оцінити, як збільшується хаос і насильство і як Хуан Мартін відбивається мені від рук. Мій син зробився незнайомцем. Розмовляв зі мною поблажливим тоном, як з домашньою тваринкою: він махнув на мене рукою, я перейшла до категорії «стара мумія». Його, з розтріпаною бородою і брудною шевелюрою, худого і пристрасного, годі було впізнати. Від сором’язливого юнака, яким він був колись, майже нічого не лишилося.
Ньєвес на кілька місяців пропала. Хуліан задіяв свої контакти, намагаючись розшукати її в Маямі, але там по ній запав і слід. Він перевірив авіаційні та автобусні компанії, але безрезультатно: її імені не було в списках пасажирів, однак це нічого не означало, бо є й інші транспортні засоби. Розшукуючи її, я проникла у напівсвіт волоцюг, наркоманів і вуличних покидьків. Хуліан його зовсім не знав, його участь у наркотрафіку і злочинності відбувалась на іншому рівні, він ніколи не зустрічався у гидкому завулку з голодраними зомбі. Я це робила. Що вони думали про мене? Якась добре вбрана заможна пані у відчаї і з плачем розпитує їх про якусь Ньєвес. Я познайомилася з кількома молодими людьми, через яких моє серце краялося, однак я не намагалась їм допомогти, єдине, чого я хотіла — це довідатися щось про мою доньку. Я займалася цим кілька тижнів, які були важчими, ніж ти можеш собі уявити, Каміло, і з’ясувала лише те, що Ньєвес ніхто не знав.
І тут нам зателефонував Рой і сказав, що, здається, знайшов її у Лас-Вегасі. Він уже облишив її пошуки, але випадково побачив Джо Санторо, почав за ним стежити і так вийшов на Ньєвес. Ми з Хуліаном одразу ж туди поїхали.
Дівчина, яку побачив Рой, не була однією з тих нечисленних молодих волоцюг, які залишилися в намулі від хвилі гіпі; вона разом з іншою молоддю обох статей «працювала» на знаменитій Лас-Вегас-Стріп. У неї було дуже коротке і світле, аж майже біле, волосся, театральний макіяж і викличне вбрання, яке деінде нагадувало б маскарадний костюм, але дуже пасувало до місцевої атмосфери. За словами Роя, їй не дозволяли заходити в жоден з розкішних готелів чи барів, вона жила на вулиці, перебиралася з однієї орендованої кімнати в іншу, продаючи наркотики, крадучи і проституюючи. Місяці, які Ньєвес провела в реабілітаційній клініці, результату не дали, вона вернулася до попереднього життя, ще самотніша і нещасніша.
— Я б не здивувався, якби Санторо був її сутенером, — сказав нам детектив.
— Присягаюсь, він про це пошкодує! — вигукнув Хуліан, перемінившись на лиці.
Хуліан запросив мене і Ньєвес пожити в «Сізарс-пелас», де я ділила одну кімнату зі своєю порскою донькою, бо вона відмовилася спати в номері-люкс свого батька, де було дві спальні, вітальня, панорамний краєвид на це штучне місто і навіть білий рояль, який, як нам сказали, колись належав тріскучому піаністу Лібераче. Я почувалася скутою в її присутності, винною і присоромленою. Дивилася на себе очима доньки, суворо засуджувала і зневажала. Мене і свого батька вона терпіла лише тому, що могла витягнути з нас гроші, однак я не могла докоряти їй за це, бо мені вистачило тієї поверхневої екскурсії в її світ, аби відчути до неї величезне співчуття. Я віддала би їй усе, що мала в цьому світі, Каміло, якби це чимось допомогло.
Перше, що зробила Ньєвес в готелі, — довго приймала пінну ванну. Я принесла їй чашку чаю і побачила, що вона спить у майже холодній воді. Я допомогла їй вибратись із ванни і, коли збиралась обгорнути її рушником, то побачила на її спині шрам.
— Що з тобою сталося, Ньєвес! — скрикнула я, перелякана.
— Нічого. Просто подряпина, — відказала вона, стенувши плечима.
Вона так і не розповіла, як це трапилось, і так само відмовилася говорити про те, як жила, і про Джо Санторо.
— Мені про нього нічого не відомо, я вже рік його не бачила, — збрехала вона.
У моєї доньки не було нічого, крім торбини з парою штанів, кросівками і косметикою: вона не мала навіть зубної щітки. Поки я намагалася складати їй компанію, чи радше її пильнувати, Хуліан купив валізку і наповнив її дизайнерським одягом з розкішних крамниць на Лас-Вегас-Стріп. То був його спосіб терпіти важкий тягар, що лежав на його серці: витрачати на неї гроші.