Ньєвес залишалася з нами в готелі близько тижня — достатньо для того, аби Хуліан повірив, що може її врятувати, але я не поділяла його оптимізму. Я ясно бачила симптоми, які раніше спостерігала в інших наркоманів: свербіж тіла, безсоння, озноб, судоми, ломоту в костях, нудоту, розширені зіниці, сплутаність свідомості, тривогу. Щойно я втрачала пильність, як Ньєвес вислизала з кімнати і поверталася умиротворена: постачальників не бракувало і вона вміла їх знаходити. Думаю, їй навіть приносили наркотики в кімнату, сховавши їх на таці з їжею чи в пакеті з пральні. Короткочасний перепочинок в «Сізарс-пелас» зненацька закінчився, як тільки вона добула достатньо грошей від свого батька. Вкравши мій годинник, золотий ланцюжок і мій паспорт, вона знову зникла.
Цього разу Хуліан знав, де її шукати, і з допомогою Роя та ще одного чоловіка її по-варварськи — по-іншому це не назвеш — викрали, як уже робили це раніше. Мене він не попередив, бо знав, що я буду проти. Ньєвес надвечір прогулювалася вулицею, коли поблизу спинилася машина і вона підійшла, думаючи, що йдеться про можливого клієнта. Рой і його помічник одночасно вискочили з авто, накинули їй на голову куртку і силою запхали в машину. Вона пручалася, як пійманий звір, але куртка заглушила її крики і ніхто не втрутився, хоча я впевнена, що декілька людей, включно з охоронцями, бачили це видовище: то була година пік в казино і ресторанах.
Батько помістив Ньєвес у психіатричну клініку, розташовану на околицях міста в штаті Юта, де на неї вдягли гамівну сорочку і посадили в камеру з оббитими матрацами стінами. Вона вже була повнолітньою, тож її батько не мав права вдаватися до таких заходів, але для Хуліана не було нічого неможливого, він завжди вмів добиватися своєї мети: іноді за допомогою грошей, іноді — завдяки своїм дивним зв’язкам, які працювали завдяки системі «рука руку миє».
Наступного дня Хуліан розповів мені про те, що зробив, і сказав, що ми можемо вертатися в Маямі, бо Ньєвес уже нас не потребує: клініка нам сповістить, коли її виписуватимуть і ми зможемо за нею приїхати. На той час у нас вже буде план як їй допомогти, спочатку треба вилікувати її від наркотичної залежності. Він знову усував мене з життя моєї доньки.
— Ні, Хуліане. Я зостануся біля неї, — заявила я йому.
Ми, як завжди, посперечалися, але врешті-решт він поступився.
— В такому разі я попрошу Роя, аби він тебе відвіз, не хочу, щоб ти їхала автобусом.
Дві години ми їхали пустельною та спекотною місцевістю — мовчки й обливаючись потом, із навстіж відчиненими вікнами, бо Рой палив одну цигарку за іншою і ми б задихнулися із ввімкненим кондиціонером. Клініка розміщувалася в двоповерховій бетонній будівлі, яка трохи скидалася на монастир; вона стояла посеред садка із кактусів і каміння, оточеного загорожею із дерева й чагарника. Жодного житла поблизу не було, довкіл лише величезна пустеля з піску, каміння і солончаків.
Нас прийняла якась жінка, яка назвалася адміністраторкою, і пояснила мені, що вона може розмовляти про пацієнтку лише із сеньйором Браво, який не залишив жодних вказівок щодо мене.
— Я є матір’ю пацієнтки! — закричала я, готова вчепитися в горло цій гарпії, як зробив би будь-хто із шаленців, які лікувалися в цій клініці.
— Ходімо, Віолето, ходімо: ми вернемося завтра, — попросив мене Рой, обійнявши.
Встромившись носом в його мокру від поту і пропахлу тютюновим димом сорочку, я розплакалася.
Рой знайшов дві кімнати в пансіоні, який пропонував нічліг і сніданок, відправив мене в душ і переодягнутися, а потім відвіз пообідати в ресторан для водіїв вантажівок на узбіччі шосе.
Мені не дозволяли ані побачитися з Ньєвес, ані поговорити з лікарями. Я чекала в приймальному покої від ранку доки мене не виставляли, переконана, що моя донька страждає. Я підозрювала, що замість допомагати їй, метод лікування полягав у тому, аби її карати. Гарпія, побачивши, що я приходжу день за днем, зглянулася наді мною, пригощала чаєм з печивом і розповідала, що Ньєвес спокійна, відпочиває та одужує, але не хотіла пояснити мені, в яких умовах її утримують, чи перебуває вона в ізоляції, можливо, зв’язана й одурманена наркотиками.
— Та що ви таке кажете, пані? Це сучасний заклад, ми не застосовуємо середньовічних методів.
Під час цього довгого й нестерпного чекання поруч мене був несподіваний друг: Рой залишався зі мною увесь цей час. Дозволь мені розповісти про нього, Каміло, бо він був дуже важливою людиною для твоєї матері і тебе.
Він казав, що його звуть Рой Купер, хоча, можливо, то не було його справжнє ім’я, позаяк він був потайним чоловіком, який нічого про себе не розказував. Я не знала звідки він, нічого про його минуле, одружений чи ні, чим насправді займається, хоча ми проводили разом довгі години. Хуліан сказав мені, що його спеціальністю є шантаж, але з цього ніхто не живе. Рой був приблизно мого віку, йому було під п’ятдесят, і тримався в гарній формі: либонь, був одним із тих фанатиків, які тягають гирі й бігають, як втікачі на світанку. Він мав грубі риси, недружелюбний вираз і подзьобане віспою обличчя, але здавався мені вродливим: була якась краса в цьому обличчі витривалого гладіатора. Він привозив мене в клініку і забирав з неї, возив обідати та подекуди в кіно, басейн чи кегельбан.