— Тобі треба трохи розважитися, Віолето. Твоїй доньці нічим не допоможе, якщо ти будеш постійно плакати, — казав він.
Коли я розповідаю, Каміло, то це звучить так, наче мене мало обходила доля Ньєвес, але дні, проведені там, були дуже довгі й спекотні, і після безконечних годин у клініці залишалося ще багато часу. Рой був моєю єдиною опорою, я прив’язалася до нього, хоча в нас було мало тем для розмови чи спільних інтересів. Цілком несподівано для самої себе, я почала оповідати своє життя цьому чужому чоловікові, який, можливо, був найманим вбивцею наркоділків чи мафіозі.
— Тепер ти все про мене знаєш, Рою, у тебе є достатньо матеріалу, щоб мене шантажувати, а я про тебе не знаю нічого, — сказала я йому якось.
— Про мене нічого розповісти, Віолето, я просто дрібний лиходій.
— Хуліан платить тобі, щоб ти мене пильнував?
— Браво найняв мене стежити за його донькою в Лас-Вегасі, не більше. Я тут, бо мені цього хочеться.
— Тобі настільки подобається моє товариство? — в пориві кокетства запитала я його.
— Так, — відповів він серйозно.
Тієї ночі я пішла до нього в кімнату. Не лякайся, Каміло, я не завжди була немічною старою, у п’ятдесят один рік я все ще була приваблива і гормони в мене працювали. Навіщо розповідати тобі про інші любовні стосунки в моєму довгому житті, більшість з яких були короткі та майже не запам’яталися? Про жодні я не жалію: навпаки, шкодую про нагоди, якими не скористалася через ханжество, через те, що була зайнята чи боялася пліток. Більшу частину свого життя я була незаміжньою, тож нікому не мусила зберігати вірність, але жінці мого покоління було відмовлено у сексуальній свободі, яку чоловіки вважали своїм правом. Гарним прикладом був Хуліан — хронічно зрадливий, він дозволяв собі розкіш ревнувати. На той час, коли я познайомилася з Роєм Купером, його ревнощі мене вже не обходили: ми з Хуліаном віддавна не були парою і мастити собі голову через нього на той час уже належало Сораїді Абреу.
Я утримаюся від подробиць, скажу лише те, що вже кілька років я не мала кого обійняти і Рой Купер повернув мені тілесну радість, ту, яка з’являється, коли займаєшся коханням. З тієї миті ми проводили разом значну частину дня і всі ночі. Без нього я б не витримала тих тижнів. Він був приємним супутником, нічого не вимагав, допомагав зносити печаль і дав мені змогу відчути себе молодою і жаданою, що було чудовим подарунком за тих обставин.
З клініки Ньєвес не виписали. На сімнадцятий день її перебування там нам зателефонували, щоб повідомити, що вона «пішла»: їм не хотілося казати, що вона втекла. Гадаю, якби вона спокійно вийшла через головну браму, їй не могли б у цьому перешкодити, позаяк Хуліан Браво не мав законного права замикати її у божевільні, але Ньєвес цього не знала. Мабуть, їй було неважко вислизнути на світанку, щойно їй зменшили дозу транквілізаторів і до неї повернулася її залізна воля, однак не так легко було зрозуміти, де перебуваєш і знайти якийсь транспорт. У кімнаті вона залишила записку для батька, в якій наказувала не шукати її, бо вона не хоче тепер його знати.
Я прибула в клініку, заледве Хуліан зателефонував мені з аеропорту в Маямі. До того я знала лише прийомний покій і дивні сади із кактусів і каміння, тож уявляла все решта як зловісну місцину, де фальшиві лікарі-садисти утримували накачаних наркотиками пацієнтів і катували їх струменями крижаної води й електричними розрядами, але жінка-психолог, яка мене прийняла, виявилася дуже люб’язною і готовою відповісти на мої питання. Вона сказала, що нам варто дочекатися Хуліана, аби наступного дня зустрітися з психіатром, який лікував Ньєвес, але тим часом провела мене приміщеннями клініки, які виявилися не буцегарнями із залізними ґратами з моїх кошмарів, а приватними кімнатами, помальованими у веселі пастельні кольори, ігровими залами, спортзалом, басейном з теплою водою, спа і навіть кінозалом, де показували документальні фільми про дельфінів і карликових шимпанзе, які ніяк не могли розхвилювати гостей. Їх тут не називали «пацієнтами».