Я зустрілася з Хуаном Мартіном у столиці, коли він повернувся з півночі. Він пояснив мені, що знімав документальний фільм про підприємства північноамериканських компаній, які націоналізував наш уряд, відмовившись сплатити відшкодування, бо вони за понад півсторіччя добряче нагріли собі руки і заборгували державі купу податків. Це суперечило тому, що я чула, але я надто мало знала про цю справу, тож не могла йому заперечити.
— Ти живеш у бульбашці, мамо, — дорікнув мені Хуан Мартін і, не питаючи моєї згоди, завів у квартали, куди ніколи не ступала моя нога.
Там жили можливі бенефіціари проекту «Мій власний дім», малозабезпечені люди, які, ймовірно, могли здійснити свою мрію й отримати базове житло. Доти ці будиночки були для мене просто кресленням, точкою на мапі чи взірцем будівлі для фотографії. Я ходила убогими кварталами, курними і брудними завулками, поміж бродячих псів і мишей, серед дітей, які не ходили до школи, молоді, що била байдики, і знищених роботою жінок. Збірні будиночки перестали бути просто чудовою ідеєю чи добрим бізнесом, я зрозуміла, що вони означають для цих родин. Повсюди я бачила типові мурали з голубами, намальовані в тому жахливому стилі радянського реалізму, а в оселях фотографії президента поруч з образками падре Хуана Кіроґи — як святих заступників. Я інакшими очима глянула на зарозумілого чоловіка в італійському костюмі.
Потім ми пішли випити чаю в дім шкільного вчителя, який розповів мені про склянку молока й обід, якими міністерство освіти забезпечувало своїх учнів — для багатьох це був єдиний харч за увесь день; про свою дружину, яка працювала в лікарні святого Луки, найстарішій в країні, де лікарі на знак протесту проти дій уряду оголосили страйк і їх замінили студенти медицини; про свого сина, який служив в армії і хотів вивчати топографію, і про своїх родичів і сусідів, які належали до нижчого прошарку середнього класу, політизованого і лівацького, які здобули безплатну освіту в добрих державних школах і університетах.
— Я також міг би відвести тебе до забезпечених людей середнього класу, які також голосували за цей уряд, мамо, студентів, спеціалістів, священників і монашок, а також «простих людей», як ти їх називаєш, — сказав мені Хуан Мартін і почав перелічувати імена кузенів, небожів, друзів і знайомих з аристократичними прізвищами. — Ах, мамо! І щоб ти знала: вчитель, з яким ти щойно познайомилася, є атеїстом і комуністом, — додав він єхидно.
Через кілька місяців у мій офіс зателефонував Рой Купер. Я не мала від нього звісток і не сподівалася, що він мене пам’ятає, хоча сама часто згадувала його з ностальгією. Він був не такий чоловік, що витрачає час на пусті теревені, тож у двох словах пояснив мені, чого телефонує.
— Я знайшов Ньєвес, їй потрібна допомога. Ти можеш приїхати в Лос-Анджелес? — запитав він.
Я відказала, що приїду туди якнайскорше.
— Нічого не кажи Хуліанові Браво, — застеріг він мене.
Рой чекав мене в аеропорту, і я насилу його впізнала: на ньому були вицвілі джинси, сандалі та бейсболка. Поки ми ледве тяглися вулицями цього міста, запрудженими авто, я розпитала його, чому він розшукував і як знайшов мою доньку.
— Я її не шукав, вона сама мені зателефонувала, Віолето. Коли я допомагав Браво викрасти Ньєвес в Лас-Вегасі, то поклав їй в торбинку свою візитку. Мені стало шкода ту бідну дівчинку... В моїй роботі мені доводиться мати справу з тютями. Твоя донька не така.
— А яка в тебе робота, Рою?
— Ну, можна сказати, що я залагоджую проблеми. Хтось потрапляє в тарапати, і я витягую його з них як умію.
— Хтось? Наприклад, хто?
— Якась знаменитість чи політик, або той, хто не хоче, аби його арештували, шантажували чи написали про нього в пресі. От недавно довелося займатися трупом в готельному номері одного техаського проповідника.