Останні тижні Ньєвес, одутла і безсила, пролежала в шезлонгу в садку, опалюючись на сонці та дрімаючи. Ми з Рітою шили, сидячи біля неї, і говорили про наші і чужі життя, про телесеріали, про мою країну та її. Одного разу я запитала її, чи не була вона закохана в Роя Купера, і вона обурено відказала, що в її житті був лише один чоловік, її законний муж, «хай спочиває в мирі». На кухні, де Ньєвес не могла нас чути, ми говорили про неї. Ріта, як і я, була у захваті від скорої появи малюка: вона приготувала для нього колиску і шила вдяганки.
— Уповаю на Бога, що Ньєвес залишиться жити зі мною. Моя єдина внучка живе зі своїми батьками у Портленді. Я була б дуже щаслива мати в своєму домі малюка, — сказала вона, але думка про те, що Ньєвес залишиться в Лос-Анджелесі, здалася мені безглуздою: вона мусила вернутися в свою країну, де їй допомагатиме її родина.
Моя донька завжди жила одним днем, покладаючись на удачу, не маючи ні планів, ні цілей, ні задумів. У цьому вона також була схожа на Хуліана. Кілька разів я пробувала вивідати, що вона збирається робити після того, як народить, але вона відповідала ухильно.
— Для чого забігати наперед? Майбутнє робить нам сюрпризи, — казала вона.
Ньєвес лише вибрала дитині ім’я: якщо це буде дівчинка, то зватиметься Каміла, а якщо хлопчик, то Каміло.
Третьої п’ятниці жовтня Ньєвес прокинулася дуже рано, нарікаючи на біль голови, і через дві години, коли, бажаючи випити третю чашку чорної кави, яка, на її думку, була універсальним засобом проти всіх болячок, вона встала, біля її ніг утворилася велика калюжа навколоплідних вод. Ріта зателефонувала Рою, який того тижня випадково перебував у Лос-Анджелесі, і невдовзі ми четверо вже були в приймальному покої пологового будинку. Переймів у Ньєвес не було, вона лише скаржилася на нестерпний біль голови.
Приїхавши, ми досить довго чекали, поки її обстежать і виявлять, що в неї захмарний артеріальний тиск. Усе відбувалося настільки хаотично, що наступні години і дні зливаються в одну довгу ніч роздроблених образів, в калейдоскоп з облич, коридорів, ліфтів, блакитних і білих халатів, запаху дезінфекції, розпоряджень, шприців, великої руки Роя Купера, яка підтримувала мене під лікоть. Еклампсія, сказали вони. Я ніколи не чула цього слова.
— Зі мною все гаразд, мамо, — прошепотіла Ньєвес, заплющивши очі і поклавши руку на чоло, щоб захиститися від сліпучого світла ламп на стелі.
Тоді я бачила її востаннє. Її забрали, швидко відвізши на каталці до подвійних дверей, за якими вона зникла і ми залишилися самі у крижаному коридорі.
Лікарі сказали, що зробили все можливе, аби її врятувати, але стабілізувати артеріальний тиск не змогли: у неї почалися конвульсії, вона знепритомніла і впала в кому. Лікарям вдалося зробити кесарів розтин і дістати немовля, але у Ньєвес відмовило серце і через кілька хвилин вона померла. Мені страшенно жаль, Каміло. Мені б хотілося, аби ти після народження встиг бодай якусь мить полежати на грудях матері, пізнав її запах, тепло, відчув доторк її рук, почув, як вона кличе тебе на ім’я.
Скільки ми чекали? Цілу вічність. Якоїсь миті медсестра вклала мені в руки немовля, загорнуте в білу пеленку і в блакитній шапочці на голові.
— Каміло, Каміло... — прошепотіла я крізь сльози.
Крихітний, поморщений, легенький, як жмутик вати, ти ледве дихав.
— Ви бабуся, чи не так? З вашим внуком все добре, але його мусить оглянути педіатр і зробити необхідні аналізи, — сказала та жінка.
Ти мусив лишитися в палаті для новонароджених, де ми зможемо тебе навідувати; то була справа кількох днів: ти мало важив, мав жовтуху, нічого страшного, загалом вона сама минає, сказали нам, але... Медсестра дозволила мені потримати тебе кілька хвилин, а потім нас розлучили.
Нам принесли яблучний сік, і Рой дав мені якусь таблетку, яку я випила без зайвих питань, гадаю, то був транквілізатор. Я все ще не усвідомлювала того, що сталося, не розуміла пояснень, запитувала про Ньєвес, наче не чула, що вона померла. Якийсь чоловік, який представився як лікарняний капелан, відвів нас у маленьку капличку, залу, обшиту світлим деревом, де не було ніяких релігійних образів, заповнену світлом, яке просочувалося через вітражі, де вже лежала на каталці моя донька — аби ми з нею попрощалися.
Ньєвес спала. Була спокійною і гарною, як ніколи: делікатне обличчя зі засмаглою церою, вії, як у ляльки, в обрамленні медового кольору волосся із білими кінчиками. Рой заявив, що піде заповнити формуляри, і забрав із собою Ріту і капелана, щоб я могла поговорити зі своєю донькою без свідків. Саме в тій лікарняній кімнаті, з розбитим від горя серцем, я пообіцяла Ньєвес, що буду її сину матір’ю, батьком і бабусею, значно кращою матір’ю, ніж була для неї, самовідданим і чесним батьком, якого вона не мала, і найкращою бабусею на світі; що я житиму всі ті роки, які вона не встигла прожити, аби Каміло не був сиротою, що я дам йому стільки любові, якої йому вистачить, аби ділитися з іншими. Це і багато іншого сказала я їй поміж ридань, затинаючись, даючи одну обітницю за іншою, аби вона спочила в мирі.