Розповідаючи це тобі, Каміло, я знову відчуваю той біль, який того дня проштрикнув мені груди і який повертається знову і знову, невідступний біль, який б’є мене навідліг. Гіршого, ніж цей, не може бути болю, він настільки великий, що для нього немає назви. Я знаю, знаю... на що я ремствую? Смерть моєї доньки не була карою, я — лише статистика, це найдавніше і найзвичніше в історії людства страждання: раніше і не сподівалися, що всі діти будуть жити, багато помирало ще малими, так і понині є в значній частині світу, але це аж ніяк не зменшує жаху, якщо мати одна і та сама. Я відчувала в душі порожнечу, кровоточиву пустоту, до мене не доходило повітря, мої кості були з воску, моя душа втекла. А світ і далі котився, наче нічого не сталося: вставати, робити один крок, за ним ще один, здобуватися на голос і відповідати, я не втратила розум, п’ю воду, мій рот повен піску, очі печуть, і моя застигла, крижана дівчинка, вирізьблена з алебастру, моя доня, яка вже не назве мене «мамою», яка лишає жаский слід у моєму житті, спогад про її сміх, її принадність, її бунтарство, її страдництво.
Мені дозволили на кілька годин залишитися поруч із Ньєвес у тій голій каплиці. Денне світло потроху згасало у вітражах, хтось прийшов, щоб запалити світильники, що імітували воскові свічки, і хотів вкласти мені в руки чашку чаю, але не змогла її втримати. Я була зі своєю донькою, сам на сам, і змогла нарешті сказати їй те, чого не казала за життя: як я її любила, як роками за нею скучала. Я змогла проститися, сказати «прощай», поцілувати її, попросити пробачення за гріхи бездіяльності та недбальства, подякувати їй за те, що вона була, пообіцяти, що вона житиме в моєму серці та серці свого сина, попросити, щоб вона мене не покидала, щоб приходила в снах, посилала мені знаки і ключі, щоб поверталася, втілена у кожній молодій красуні, яку я побачу на вулиці, щоб являлася мені як дух глупої ночі і як відблиск світла ополудні. Ньєвес. Ньєвес.
Нарешті Ріта і Рой прийшли за мною. Допомогли мені звестися на ноги і обійняли мене зусібіч; так вони мене й підтримували, доки я не заспокоїлася, огорнута теплом їхньої дружби. Ми попрощалися з Ньєвес, поцілувавши її в чоло, і вони провели мене до виходу. Надворі вже споночіло.
Через два дні, поки ти перебував на обстеженні в лікарні, твою матір кремували. Зрозумій, Каміло, я не могла покинути її тіло в Лос-Анджелесі, так далеко від її родини і країни. Її прах був зі мною, доки я не змогла поховати урну з ним на цвинтарі в Науелі. Там я з нею возз’єднаюся.
І знову в найсумніші миті мого життя Рой Купер прийшов мені на порятунок. Природно, що як у кожній нормальній родині дбати про дитину мала я, але Рой пояснив мені, що за народженням мій внук є громадянином Сполучених Штатів і буде складно отримати дозвіл на те, аби вивезти його з країни. За відсутності матері й батька його долю вирішуватиме ювенальний суддя, але розгляд цієї справи може затягнутися, а тим часом малюк перебуватиме в прийомній родині, яку призначить ювенальний суд. Не встиг він пояснити мені проблему до кінця, як я втратила голову: перше, що спало на думку, це викрасти свого внука з лікарні і зникнути з ним. Без сумніву, Хуліан Браво зуміє допомогти мені сховати його на півдні світу, він знає безліч способів обійти закон.
— Такої потреби не буде. Ми зареєструємо Каміло як мого сина, — перебив мене Рой.
— Що?
— Уявімо, що в мене був мимолітний зв’язок із Ньєвес. Я визнаю своє батьківство і візьму на себе економічну відповідальність. Хлопчик не носитиме мого прізвища через явно виражене бажання його матері. Вона просила, аби його записали під іменем Каміло дель Вальє, бо також не хотіла брати прізвище Браво. Розумієш?
— Ні.
— Я приймаю рішення щодо малого, бо я буцімто є його батьком. Я можу передати його бабусі й дозволити, аби вона забрала його в свою країну. Забудь про Хуліана Браво.
— Скажи мені правду: ти є батьком Каміло?
— Заради Бога, жінко, ні! Як ти могла подумати, що я міг спати з Ньєвес?
— Але тоді, Рою...
— Хіба я тобі не казав, що заробляю на життя, вирішуючи чужі проблеми? Це одна з них.