Хуан Мартін невдовзі мав закінчити університет, його обрали головою студентської спілки. Він носив індіанське пончо, довге волосся і бороду, як було модно серед молоді лівих поглядів. Він часто з’являвся на телебаченні, як представник студентів, і попри те, що його ідеї були революційними, говорив примирливим тоном. Застерігав проти фашистських маневрів опозиції, але також викривав тактику ультралівих груп, які завдавали такої самої шкоди, як і праві. Через це у нього були вороги серед його ж однодумців. Країна жила крайніми політичними пристрастями, ніхто не слухав розсудливих голосів, які закликали до діалогу і переговорів.
Через одинадцять місяців після твого народження внаслідок військового перевороту, який призвів до кривавої бійні, було скинуто уряд — як це весь час, відколи було обрано президента-соціаліста, передрікав Хуліан Браво. Він так часто почав навідуватися в нашу країну, що, здавалося, переїхав сюди жити. Мені він сказав, що дуже зайнятий державними справами, але не пояснив, у чому вони полягають. Бачилися ми рідко, бо я, ставши бабусею, перебралася у Сакраменто, а він більшість часу проводив у столиці. Якщо і приїздив на південь, то рідко сповіщав мене про це.
Переворот було організовано як воєнну стратегему. Збройні сили і поліція збунтувалися на світанні одного весняного дня, й ополудні бомбардували президентський палац, президент загинув і країна опинилася під владою військових. Одразу ж почалися репресії. У Сакраменто опору не було, навпаки, люди, яких я знала, аплодували, вийшовши на балкони, бо три роки чекали, коли героїчні солдати врятують батьківщину від гіпотетичної комуністичної диктатури, але тут також було оголошено воєнний стан. Солдати у воєнному камуфляжі, з лицями, розмальованими, як в апачів у кіно, аби їх не ідентифікували, і сили безпеки на чорних автомобілях контролювали місто. Дзижчали, як ґедзі, гелікоптери, танки і важкі вантажівки проїздили, руйнуючи дорожнє покриття і розлякуючи бродячих псів, які віддавна були господарями вулиць. Було чутно поліційні сирени, крики, вистріли і вибухи. Заборонили переміщатись, скасували авіарейси, зупинили рух поїздів та автобусів, на дорогах поставили блокпости, щоб ловити диверсантів, терористів і партизанів. Уже не вперше ми чули про цих ворогів батьківщини, права преса застерігала нас, що вони є агентами Радянського Союзу, які готували збройне повстання і мали списки людей, яких збиралися стратити.
Комунікації дуже утруднилися, я не могла поговорити ні з Хуаном Мартіном, який перебував у столиці, ні з Хосе Антоніо, який жив за кілька кварталів від мене. Натомість зненацька приїхав Хуліан, коли я думала, що він в Маямі, і заявив, що в нього нема проблем з пересуванням: він має перепустку, бо надає правлячій хунті важливі послуги.
— Дослухайся до розпоряджень, які дають по телевізору, Віолето, сиди вдома, не йди в офіс, доки ситуація не стабілізується. Якщо схочеш мене знайти, залиш для мене повідомлення в готелі.
У перші три дні в усій країні було введено цілодобову комендантську годину: не можна було виходити на вулицю без спеціального дозволу або — у разі крайньої необхідності — розмахуючи білою хустинкою. Агресивні солдати стусанами та прикладами заганяли людей у військові вантажівки і вивозили невідомо куди, розпалювали на площах багаття, в які кидали книжки, документи, списки виборців, бо демократія призупинялася до нового розпорядження — ще буде видно, чи голосуватимемо ми знову. Політичні партії та конгрес розпустили на невизначений термін, а в пресі запровадили цензуру. Заборонили збиратися у кількості понад шість осіб, але в кількох клубах, включно з готелем «Баварія», люди збиралися, щоб пити шампанське і співати національний гімн. Я маю на увазі заможних людей, які нетерпляче чекали на військовий переворот, зокрема місцевих фермерів, які прагнули повернути собі землі, конфісковані внаслідок аграрної реформи. Захисники соціалістичного уряду, робітники, селяни, студенти і бідняки загалом сиділи тихо по своїх норах, як пояснив мені Хуліан Браво. На телеекранах ми бачили лише чотирьох генералів між прапором і національним гербом, які роздавали накази громадянам, і діснеївські мультфільми. Чутки накочувалися і відкочувалися, мов ураган, але були суперечливими і підтвердити їх було неможливо. Я зачинилася в своєму домі, як звелів мені Хуліан. Я була дуже зайнята своїм внуком, який вже лазив по всіх закутках, пхав пальці в розетки і їв землю з хробаками. Я думала, що невдовзі все нормалізується.
Через три дні, коли комендантську годину на кілька годин скоротили, до мене прийшла міс Тейлор — буцім для того, аби принести дитині порошкове молоко, якого ми не могли дістати вже кілька місяців. Зненацька полиці крамниць заповнили товари, яких раніше не було. Ми сіли у вітальні, щоб, як завше, випити чай «Darjeeling», якому віддавала перевагу моя колишня гувернантка, й оттоді вона виклала мені справжню причину свого візиту.