— Як ти дізналася код?
Шарм кинула йому усмішку.
— Хочеш вір, а хочеш — ні, — сказала вона, — але я обміняла його на слину. — І додала: — Пристебни ремінь.
І Ґевін пристебнув ремінь.
Коли вони летіли через низку охоплених полум’ям віталень і кімнат для гостей, міс Жозефіна вражалася власною дурістю. Цей хлопець, цей Джамал, його обличчя має разючу подібність до стількох портретів предків. Він має такі ж аристократичні брови. Високе замислене чоло і вдовиний мис. Дещо заплющені повіки Пібоді, результат обережного підбору шлюбів покоління за поколіннями.
Тягнучи її смугою перешкод, обходячи палаючі дивани і язики полум’я на сервантах, молодий чоловік пояснював, що він — нащадок довоєнної рабині на ім’я Белінда. Забутої могили в лісах. До дівчини залицявся і таємно з нею одружився пра-пра-прадядько міс Жо.
— Там, — викрикнув Джамал, коли вони пронеслися повз палаючий скручений портрет привабливого майора конфедератів, — отам мій пра-пра-пра-прадід!
Барнабас задивувався:
— Тож ти білий!
Джамал здригнувся. Він спохмурнів:
— Та яке! — викрикуючи, щоб його було чутно понад ревучою пожежею, він сказав: — Я просто збрехав, щоб урятувати твою божевільну, білу привілейовану сраку!
Обпалений біс приголомшено витріщився на нього.
— Але, — додав він, — моя кров — твоя кров. Я останній живий нащадок Пібоді!
Бель стояла у дверях вітальні й уголос читала лист від сина.
«Дорога мамо, — починався він. — Те, що я зробив, це не був самозахист. Я захищав тих, кого люблю. Хіба не в цьому полягала вся суть Виправного дня?»
Бель зустрілася поглядами зі Смакотою і зиркнула на крісло. Раптом пригадавши про своє денне запліднення, Смакота сіла.
«Те, що я роблю зараз, — продовжила читати Бель, — я роблю також для того, щоб зберегти вашу таємницю і тримати вас у безпеці».
Тихо, десь у під’їзді за дверима квартири пролунав дзвінок ліфта. Важкі кроки і приглушені голоси підібралися ближче.
Листок ляскав у тремтячих руках, Бель узялася читати швидше: «Я йду на прикордонні землі, щоб дізнатися, чи чутки правдиві… Я хочу жити у суспільстві, що базується на виборі, а не на біологічних умовах».
З коридору долинув звук дверей сусідніх квартир. Голос запитав:
— Це щодо вбивства?
Сердитий голос відповів:
— Це справа поліції! Повертайтеся у свій дім!
Смакота кивнула, щоб Бель продовжила читати.
Стрибаючи поглядом між листом і зачиненими дверима, Бель сказала: «На території, де ходять вовки. Території, що стали забороненими через гірських левів. Шипи, шершні й москіти слугуватимуть мені ровами і зубчастими мурами…»
Шум у коридорі затих, коли почались удари зовні дверей квартири. Різкий, загрозливий голос прогукав:
— Поліція! Відчиніть!
Смакота обмінялася панічними поглядом із Бель. Лист вів далі: «Мені шкода, що Бінґ помер. Бінґ був моїм найкращим другом».
Голос у коридорі продовжив:
— У нас ордер на арешт Фелікса!
Смакота підняла обидві руки вгору, ніби тримала аркуш паперу, вдаючи, що рве його.
Бель розірвала лист навпіл.
Смакота вихопила одну половину, зім’яла її в кульку, киваючи Бель, щоб та зробила так само. Поки Бель зминала свою половину, Смакота запхала м’ячик собі в рот і взялася жувати його задніми зубами. Бель повторила за нею.
Голос за дверима прокричав:
— Ми оточили будівлю!
Могутнім ковтком Смакота ум’яла свою грудку паперу. Бель спробувала, почала задихатися, руки обхопили горло, обличчя стало синіти.
Двері квартири розчахнулися навстіж. Вибух скалок полетів на двох жінок, коли Смакота била Бель між лопаток.
Висока постать у військових чоботах увійшла крізь розбиті двері. Дреґ-королева в інкрустованій блиском поліцейській уніформі, хизуючись щедро вкритим штучними діамантами поліцейським значком, запитала:
— Де малий? — до уніформи був прикріплений жетон з викладеним дрібними коштовностями ім’ям «Естебан».
Поліцейський тримав службовий револьвер, так рясно інкрустований невеличкими коштовностями, що було неможливо вгадати ні його фірму, ні калібр.
У шоці від побаченого сліпучого колоса Бель важко ковтнула. Таким чином лист розчинився.
Маєток Пібоді був приречений. Шляхетний, спадок із полірованих срібних склянок для джулепу і палісандрових клавесинів, будинок розпадався на вогняні уламки навколо них.
Коли здавалося неминучим, що Барнабас із Джамалом загинуть під поваленою масою дідового годинника, їхню увагу привернув собачий гавкіт. Стрибун, маючи розвиненіші органи нюху, пробирався крізь щільний дим до передніх дверей. Джамал і міс Жо мусили тільки йти за звуком гавкоту і швидко опинилися на передньому ґанку.