Джеймс Дешнер
Випробування вогнем
Веслі, Брайсону, Кайлі та Даллін.
Найкращим дітям на світі.
Розділ 1
Вона заговорила саме перед тим, як світ розсипався на друзки.
«Агов, ти ще спиш?»
Томас посовався в ліжку, відчуваючи, як тисне навколишня темрява, від якої навіть повітря здавалося щільним. Спершу він запанікував, широко розплющив очі — вирішив, що знову опинився в Ящику — отому моторошному кубі з холодного металу, в якому його доправили в Глейд і Лабіринт. Але вже сіялося тьмяне світло, і почали з’являтися розпливчасті тіні у великій кімнаті. Двоярусні ліжка. Комоди. Чулося тихе сопіння й похропування сонних хлопців.
Томаса огорнуло полегшення. Він уже в безпеці, його врятували й доправили у цей гуртожиток. Більше не буде страхів. Не буде гріверів. Не буде смерті.
«Томе?»
Голос у голові. Дівочий голос. Джерела не чутно й не видно. Але Томас усе одно його чув, хоч і не зміг би нікому пояснити, як це відбувалося.
Глибоко видихнувши, Томас розслабився, втискаючись у подушку: після миттєвого нападу жаху, напнуті нерви вгамувалися. Томас відгукнувся, промовляючи слова подумки:
«Терезо! Котра година?»
«Гадки не маю, — озвалася вона. — Щось мені не спиться. Подрімала годину-дві. Може, трохи більше. Подумала, раптом ти не спиш — було б мені товариство».
Томас стримав усмішку. Хоч Тереза і не зможе її побачити, однак якось ніяково. «Вибору ти мені все одно не лишила, правда ж? Важко спати, коли в твоїй макітрі лунає чийсь голос».
«Ой-ой! Та спи собі далі».
«Та ні. Все гаразд».
Томас подивився на верхнє ліжко понад собою — безформне й розпливчасто-темне в мороці,— де похропував Мінхо, наче в горлі у нього накопичилася неймовірна кількість мокротиння. «Про що ти думала?»
«А ти як гадаєш? — дивна річ, але навіть подумки голос її звучав цинічно. — Томе, мені повсякчас сняться грівери. Бридкі шкури й м'які тіла, оті всі металеві кінцівки та шпичаки. Хіба тут заснеш, Томе? Як таке викинути з голови?»
Томас чудово розумів, про що вона. Ці картинки стоять перед очима невідступно — навряд чи коли глейдерів полишить страх Лабіринту. До скону їм вже забезпечені душевні розлади. А хтось, може, й геть з глузду з’їде.
Та найдужче, ніби випечене залізом тавро, врізався в пам’ять один образ. Томасів друг Чак, поранений у груди, помирає в Томаса на руках, спливаючи кров’ю.
Томас точно знав, цього він не забуде ніколи. Однак Терезі він сказав:
«Все забудеться. Мине трохи часу — і все».
«Вмієш ти розрадити», — відповіла Тереза. Сміхота: Томасові приємно було почути від неї щось таке. Неначе сарказм у її голосі означав, що все буде гаразд. «Ну й ідіот ти», — сказав собі Томас, сподіваючись, що Тереза не чує його.
«Кепсько, що мене від вас, хлопців, відділили», — сказала вона.
Та Томас розумів, чому це було зроблено. Вона була єдиною дівчиною серед решти глейдерів-підлітків — купи шлапаків, довіряти яким не можна. «Гадаю, тебе просто захищають».
«Еге ж, мабуть, — з цими її словами туга просочилася Томасу в голову. Липуча як сироп. — Але ми стільки пережили разом, і тепер я сама».
«А взагалі — куди тебе забрали?»
В Терезиному голосі вчувалася така печаль, що Томас мало не схопився і не кинувся на пошуки дівчини.
«Це з іншого боку отої величезної їдальні, де ми були вчора. Маленька кімнатка з кількома ліжками. Двері, я впевнена, замкнуті».
«Кажу ж, що тебе хочуть захистити, — мовив Томас і поквапився додати: — Хоча від кого! Я б поставив на тебе проти половини наших шлапаків».
«Тільки половини?»
«Гаразд, трьох чвертей. Разом зі мною».
Запала тривала пауза, втім, Томас якимсь чином здогадувався про Терезину присутність. Відчував її. От як з Мінхо: Томас його не бачив, але знав, що він лежить усього за кілька футів. І справа зовсім не в хропінні. Просто, коли хтось поруч, ти його відчуваєш.
Попри страхи, пережиті за останні кілька тижнів, Томас почувався на диво спокійно, і зовсім скоро його знову здолав сон. Темрява огорнула світ, однак лишилося відчуття, що Тереза зовсім близько — в усіх сенсах. От наче простягни руку — і торкнешся.