Томасові хотілося заверещати на чоловіка, але він розумів, що це марно. Отож лише відповів якомога спокійнішим голосом:
— Більше ніяких ігор.
— У разі чого, — додав Мінхо, — ми будемо битися. Якщо помремо, то так і буде.
Цього разу Девід усміхнувся по-справжньому.
— Знаєте, на цьому етапі саме такого ми від вас і очікували, — мовив він і вказав на дверцята в протилежному кінці відсіку. — Ходімо?
Цього разу заговорив Ньют:
— Що ще у клятому порядку денному?
— Вам же, напевно, хочеться поїсти, помитися? Поспати? — Девід обійшов глейдерів і дівчат. — Політ буде дуже довгий.
Томас і решта якийсь час перезиралися. Але зрештою все-таки рушили за чоловіком. Вибору-бо вони таки не мали.
Розділ 63
Наступні кілька годин Томас намагався ні про що не думати.
Він переміг у сутичці, але опісля вивітрилися і сили, і мужність, і переможне відчуття; підлітки займалися рутинними справами. Гарячі страви. Холодні напої. Медичний огляд. Довгий і приємний душ. Чистий одяг.
Томаса не полишало відчуття, що ситуація повторюється. Хлопців заспокоюють, перш ніж улаштувати їм нове випробування — як тоді, коли вони прокинулися в гуртожитку після порятунку з Лабіринту. Але що їм робити? Ані Девід, ані його підлеглі не погрожували — не робили більше нічого, що викликало б тривогу.
Відпочилий і ситий, Томас присів на канапу у вузькому коридорі, який вів у просторий відсік берга, повний потертих різношерстих меблів. Хоча хлопець і намагався уникати Терези, вона таки знайшла його. Досі важко було перебувати поруч, говорити з нею або з кимсь іще. Він не міг ніяк заспокоїтися.
Але він постарався тримати себе в руках, адже нічого не міг змінити. Берг не захопиш, а якщо і взяти екіпаж у заручники, то як впоратися з цією машинерією? Куди летіти? Отож усі летять туди, куди звелів «БЕЗУМ», і там вислухають остаточний присуд.
— Про що думаєш? — нарешті запитала Тереза.
Томас радів, що вона зробила це вголос. Не хотілося більше спілкуватися з нею телепатично.
— Про що думаю? Та я взагалі намагаюся не думати.
— Ага. Мабуть, варто насолодитися миром і спокоєм, поки є можливість.
Томас подивився на Терезу. Дівчина спокійнісінько сиділа біля нього, наче вони й досі найкращі друзі. Але він цього більше не міг витримувати.
— Мене дратує, що ти поводишся, ніби нічого не сталося.
Тереза опустила погляд.
— Я багато чого намагаюся забути, як і ти. Не думай, я зовсім не дурна. Чудово розумію, що ми вже ніколи не будемо, як колись. Але якби був шанс повернутися в минуле й усе змінити, я б ним не скористалася. План спрацював. Ти живий, і це головне. Може, колись ти мене пробачиш.
Томаса дратувало, як раціонально вона міркує.
— Мене хвилює одне: як зупинити «БЕЗУМ». Те, що вони роблять з нами, неправильно. І неважливо, наскільки тісно я з ними пов’язаний. Так не можна.
Тереза трохи відкинулася, поклавши голову на підлокітник.
— Облиш, Томе. Нам стерли пам’ять, але не позбавили здатності мислити. І коли «БЕЗУМ» нагадає, заради чого ми беремо участь в експерименті, розповість усе, то з ними доведеться співпрацювати далі. Виконувати всі їхні вимоги.
Томас трохи поміркував. Ні, він не згоден з Терезою. Зовсім не згоден. Може, колись він і сам так думав, але не зараз. Однак з Терезою він цього не обговорюватиме.
— Напевно, твоя правда, — пробурмотів він.
— Коли ми востаннє спали? — зронила вона. — Уже й не згадаю.
І знову вона поводиться, наче все гаразд.
— Зате я пам’ятаю. За себе, в усякому разі. Востаннє я спав у газовій камері, куди ти мене запхнула, оглушивши перед цим здоровенним списом.
Тереза потягнулася.
— Тут я можу лише вкотре вибачитися. Ти бодай відіспався — я ж очей не склепила, поки ти не вийшов. Здається, я вже два дні на ногах.
— Бідолашка, — позіхнув Томас, не втримавшись — він теж утомився.
— Гм?
Томас подивився на неї: Тереза лежала з заплющеними очима, дихання її сповільнилося. Отак узяла й заснула. Томас озирнувся на глейдерів і дівчат з групи «В». Переважно всі теж спали. Не спав лише Мінхо, який намагався поговорити з симпатичною дівчиною, але та вже заплющила очі. Хорхе і Бренди Томас ніде не помітив — і це було дивно, коли не тривожно.
Томас раптом відчув, що йому бракує Бренди, але його власні повіки вже поважчали, і втома скувала тіло. Томас, з’їжджаючи по спинці канапи, вирішив пошукати дівчину пізніше. Нарешті він здався, дозволяючи солодкій дрімоті поглинути його.