— Поки не знаю, — відповів Томас, не впевнений, чи чути його через завивання сирени. — Цей сигнал — це ж тривога. Здається, щось лихе сталося.
— Атож! — вигукнув Казан. — І треба вшиватися звідси!
Не чекаючи на відповідь, він штовхнув двері — але ті й на дюйм не зрушили. Казан знову штовхнув — марно. Тоді кухар усією вагою навалився на двері, штовхнувши їх плечем.
Жодного результату. Наче по той бік двері заклали цеглою.
— Це ти гнилу ручку зламав! — заверещав Казан і гупнув двері долонею.
Кричати у відповідь Томасу не хотілося. Він стомився, й горло вже боліло. Склавши руки на грудях, Томас прихилився до стіни і подивився на глейдерів. Здавалося, від марних пошуків відповідей і виходу хлопці стомилися не менше за нього. Вони або сиділи на ліжках, або просто стояли з порожніми обличчями.
Томас — швидше за все, від безвиході — знову покликав Терезу. Потім знову і знову. Дівчина не відповіла, але, може, Томас через весь цей галас просто неспроможний зосередитися? Він і досі не відчував присутності подруги. Це було все одно що одного ранку прокинутися і не виявити в роті жодного зуба. І до люстра бігти не треба, бо й так зрозуміло: їх немає, пропали.
І раптом сирена замовкла. Запала тиша, і після нестерпного дзвону Томас навіть прочистив пальцем вухо. Кожен подих лунав, наче вибух.
Першим заговорив Ньют:
— Тільки не кажіть мені, що нам ще клятих новачків підкинуть.
— Ти Ящик у цьому гнилому місці бачиш? — з легким сарказмом у голосі запитав Мінхо.
Щось тихенько зарипіло, і Томас підскочив, подивившись на двері. Ті прочинилися на кілька дюймів, у щілині прозирала темрява. Хтось вимкнув у їдальні світло.
— Тепер вони хочуть, щоб ми вийшли, — промовив Мінхо.
— Тоді ти перший, — запропонував Казан, задкуючи від дверей.
Мінхо рушив уперед.
— Без проблем. Можливо, на нас там чекає ще один шлапак — буде з кого позбиткуватися, коли не матимемо що робити, — сказав він. Біля дверей він зупинився і краєм ока зиркнув на Томаса. Голос його несподівано пом’якшився. — Нам би згодився новий Чак.
Томас розумів, що засмучуватися нема підстав. У цій своїй дивній манері Мінхо всього-на-всього намагався сказати, що не менше за інших тужить за Чаком. Та надто вже невчасно Мінхо його згадав! Томас розлютився. Чуття попереджало: охолонь, справи і так кепські. Вгамуй емоції і рухайся вперед. Крок по кроку. З’ясуй, що до чого.
— Ага, — відповів нарешті Томас. — Сам підеш — чи я перший?
— Що там на твоєму татуюванні? — поцікавився Мінхо, ігноруючи Томасове запитання.
— Байдуже. Ходімо.
Мінхо кивнув, як і раніше не дивлячись на Томаса. Потім раптом усміхнувся. Неначе враз зникли проблеми, й до Мінхо повернулася його звична байдужість.
— Лацно. Якщо мені в ногу вчепиться зубами зомбі, врятуєш мене.
— Згода, — Томасові нетерпеливилося вийти за двері. Глейдери на порозі нового відкриття в своїй безглуздій мандрівці, тож чекати вже немає сили.
Мінхо штовхнув двері, і смужка темряви враз перетворилася на широку ріку. В їдальні панував морок, достоту як тоді, коли глейдери щойно увійшли в неї зі спальні. Мінхо ступив за поріг, Томас пішов за ним.
— Стій тут, — прошепотів Мінхо. — Щось не хочеться ще раз поштовхатися з мертвяками. Я намацаю вимикачі.
— І навіщо світло вимикати? — вголос міркував Томас. — Тобто хто це робить?
Мінхо обернувся. У світлі зі спальні видно було криву посмішку на його обличчі.
— Чувак, і це тобі не ліньки ставити питання? Тут ніщо й ніколи не мало сенсу — і вже, певно, й не матиме. А тепер пригальмуй і стій тихо.
Вмить Мінхо розчинився у темряві. Чути було, як він м’яко ступає по килиму і пальцями — шурх-шурх — нишпорить по стіні.
— Знайшов! — гукнув він десь праворуч од Томаса.
Кілька разів клацнуло, і в приміщенні спалахнуло яскраве світло. На якусь мить Томас навіть не зрозумів, що змінилося. А тоді його осяяло, і так наче оця відмінність пробудила й інші його чуття, він збагнув, що вивітрився сморід од трупів. Повішеники зникли, як і не було.
Розділ 8
Минуло кілька секунд, поки Томас усвідомив, що він стоїть, затамувавши подих. Він судомно й глибоко вдихнув і вражено роззирнувся порожньою кімнатою. Ні набряклих посинілих мерців. Ні смороду.
Ньют, проштовхнувшись повз нього, прокульгав на середину застеленої килимом кімнати.
— Не може бути, — промовив він, повільно роззираючись і зводячи очі на стелю, з якої ще кілька хвилин тому звисали на мотузках трупи. — Так швидко ніхто б не встиг зняти тіла. До їдальні ніхто не входив. Ми б почули!