— Я псих! — заверещав цей ходячий жах. — Я клятий псих!
А тоді, бризкаючи слиною, він почав знову і знову викрикувати два слова:
— Вбийте мене! Вбийте мене! Вбийте мене!..
Розділ З
Чиясь рука опустилася ззаду Томасу на плече, і він з криком обернувся — щоб побачити поруч Мінхо, який у вікно витріщався на божевільного.
— Вони повсюди, — сказав Мінхо. Його похмурий голос цілком відповідав Томасовому гумору. Здавалося, оті всі надії, які вони наважилися плекати вчора, розтанули. — А тих шлапаків, які врятували нас, і слід прохолов.
Томас кілька тижнів прожив у страху і напрузі, але це вже занадто. Щойно почувся в безпеці, як це в нього забирають. Але Томас на диво швидко прогнав бажання утнутися в подушку і плакати, поки очі не повилазять. Він постарався загнати подалі тугу за домівкою, думки про маму і про батькове божевілля. Томас розумів: потрібен ватажок — і потрібен план, якщо вони хочуть пережити й оце теж.
— Усередину ще не проникли? — запитав він, раптово відчувши дивний спокій. — Усі вікна заґратовані?
Мінхо кивнув на цілий ряд вікон на одній зі стін довгої прямокутної кімнати.
— Еге ж. Минулої ночі ми навіть не помітили ґрат — надто темно було, та ще ці фіранки зі шлярками… Але я радий цим ґратам.
Томас дивився на глейдерів, одні з яких перебігали від вікна до вікна, щоб визирнути, інші збивалися в купки. На обличчях у всіх читався вираз наполовину недовіри, наполовину страху.
— Де Ньют?
— Тут я.
Томас, обернувшись, побачив старшого хлопця, не розуміючи як він його відразу не помітив.
— Що відбувається?
— Гадаєш, я в біса знаю? Якщо так подивитися, то якісь причинні вирішили зжерти нас на сніданок. Треба нам знайти іншу кімнату, щоб скликати Збори. Тут такий галас, ніби цвяхи в голову забивають.
Томас неуважливо кивнув; на такий план він готовий пристати, тільки мав надію, що Ньют і Мінхо про все подбають самі. А Томас тим часом спробує зв’язатися з Терезою: він сподівався, що її застереження все-таки йому наснилося, що це була галюцинація, викликана страшенною втомою. А ще ж отой образ матері…
Двоє його друзів пішли збирати глейдерів, гукаючи й розмахуючи руками. Томас боязко зиркнув на обшарпанця за вікном — й одразу ж відвернувся; годі вже крові, розтерзаної плоті, божевільних очей, істеричного вереску.
«Вбийте мене! Вбийте мене! Вбийте мене!»
Він додибав до дальньої стіни, важко притулився до неї.
«Терезо! — подумки покликав він. — Терезо! Ти мене чуєш?»
Він зачекав, заплющивши очі й зосередившись. Подумки простягнув руки, шукаючи бодай слід її. Марно. Ані тіні, ані найменшого відчуття Терезиної присутності, жодного натяку на відповідь.
«Терезо, — наполегливіше покликав Томас, зціпивши зуби від зусилля. — Де ти? Що сталося?»
Знову нічого. Серце сповільнилось і, здавалося, от-от зупиниться, а Томас почувався, наче проковтнув великий пелех вати. З Терезою щось трапилося.
Розплющивши очі, він помітив, що глейдери тим часом встигли зібратися біля зелених дверей, що вели до їдальні, де напередодні вони наминали піцу. Мінхо марно смикав за латунну ручку. Замкнено.
Інші двері вели в душову й комірчину, виходу з яких не було. На щастя, вікна тут теж були заґратовані, бо під усіма вже з криками юрмилися божевільні.
Хоча тривога кислотою розтікалася по венах, Томас облишив спроби зв’язатися з Терезою і приєднався до товаришів. Ньют вирішив і собі спробувати відчинити двері, але марно.
— Замкнені,— повідомив він, безвольно опустивши руки.
— Та невже, геній ти наш! — зронив Мінхо, склавши на грудях могутні руки, на яких набрякли жили. На мить Томасу привиділося, що він бачить, як кров пульсує у випнутих венах. — Недарма тебе назвали на честь Ісаака Ньютона. Дивовижна інтуїція.
Ньютові було не до жартів. А може, він уже просто звик ігнорувати сарказм Мінхо.
— Ламаємо до дідька ручку, — сказав він і озирнувся, ніби чекав, що йому подадуть кувалду.