Відкинувши геть вогнегасник, Томас розчахнув їх. Його охопили змішані почуття страху і недоброго передчуття на серці. Нарешті він першим ступив до освітленої кімнати.
Це була зменшена копія хлоп’ячого дортуару: всього чотири двоярусні ліжка, два комоди і двері до вбиральні. Всі ліжка гарно застелені, за винятком одного: ковдру відкинуто, подушка звисла через край, простирадло зім’яте. Й жодного сліду Терези.
— Терезо! — гукнув Томас, і горло перехопило від паніки.
За дверима хтось змив воду в унітазі, й Томас, відчувши величезне полегшення, мало не впав. Тереза тут, ціла! Томас кинувся був до неї, однак Ньют вчасно схопив його за руку.
— Звик ти з хлопцями жити, — нагадав він. — Не варто ломитися у кляту жіночу вбиральню. Зачекай, поки сама вийде.
— Треба скликати сюди всіх на Збори, — додав Мінхо. — Тут не смердить, і вікон тут нема, тож психи не верещать.
Томас тільки тепер помітив, що вікон у дівочій спальні й справді немає, хоча повинен був відразу вловити відмінність — зважаючи на ґвалт у їхньому власному дортуарі. Психи! Томас уже й забув про них.
— Щось вона довго, — буркнув він.
— Піду приведу решту, — сказав Мінхо, розвернувся і вийшов у їдальню.
Томас утупився в двері вбиральні. Ньют, Казан і ще кілька глейдерів пройшли вглиб кімнати і повсідалися, хто де. В усіх жестах читалася тривога і напруга: поставивши лікті на коліна, хлопці потирали долоні, спрямувавши погляди в порожнечу.
«Терезо? — подумки покликав Томас. — Чуєш мене? Ми тут, чекаємо на тебе».
Жодної відповіді. І досі Томас відчував у грудях оту порожнечу, наче Терезу відібрали в нього назавжди.
Замок клацнув, і двері поволі відчинилися. Забувши про присутніх, Томас пішов назустріч Терезі, готовий обійняти її… але вийшла до нього не Тереза. Завмерши на півдорозі, Томас мало не спіткнувся. Усередині все обірвалося.
То був хлопець.
Вдягнений він був у таку саму піжаму, як і всім їм видали напередодні: блакитна сорочка і фланелеві штани. Шкіру мав смагляву, чорне волосся було підстрижене зовсім коротко. Тільки безневинний і здивований вираз на обличчі зупинив Томаса, який хотів був уже схопити шлапака за комір і потрусити, вимагаючи відповідей.
— Ти хто такий? — запитав Томас, і не думаючи пом’якшити тон.
— Хто я такий? — трохи саркастично перепитав хлопець. — Це ви хто такі?
Ньют, підвівшись, теж підійшов — став до хлопця навіть ближче, ніж Томас.
— Ти тут поменше викаблучуйся, — пригрозив він. — Нас більше. Кажи: хто такий?
Склавши руки на грудях, хлопець виклично подивився на Ньюта.
— Гаразд, мене звати Арис. Що ще?
Томасу кортіло йому врізати. Корчить тут із себе велике цабе, в той час як Тереза зникла.
— Як ти тут опинився? У цій кімнаті ночувала дівчина. Де вона?
— Дівчина? Яка ще дівчина? Мене сюди вчора влаштували, і я спав сам.
Вказавши на вихід в їдальню, Томас промовив:
— На дверях є табличка, на ній написано: кімната належить Терезі… Агнес. І жодного слова про шлапака на ім’я Арис.
Очевидячки, з його тону хлопець зметикував, що його не розігрують. Примирливо виставивши перед собою руки, він відповів:
— Слухай, чувак, я гадки не маю, про що ти. Мене замкнули, я спав он на тому ліжку, — він тицьнув пальцем на зім’яте ліжко, — а хвилин п’ять тому прокинувся і пішов відлити. Про Терезу Агнес зроду не чув. Ти вже вибач.
Коротка мить полегшення, яке Томас відчув, почувши, як змивається унітаз, офіційно закінчилася. Розгублений Томас обернувся до Ньюта.
Стенувши плечима, той запитав у Ариса:
— Хто тебе тут влаштував на ніч?
Хлопець, мов здаючись, підкинув руки в повітря, але за мить уже вони безвольно впали, ударившись об боки.
— Якби я знав, чувак! Якісь люди зі зброєю врятували нас і сказали, що все буде гаразд.
— Врятували звідки? — запитав Томас. Все це дивно. Дуже, дуже дивно.
Арис, потупивши погляд у підлогу, похилив плечі. Здавалося, його затопив спогад про щось жахливе. Зітхнувши, хлопець нарешті подивився на Томаса і відповів:
— З Лабіринту, чувак. З Лабіринту.