— Пропуск є? — суворо запитала вона, пихнувши махорковим димом.
Дорош зам'явся: він не мав дозволу на в'їзд, але потім вирішив, що в таких справах найважливіше смілість і нахабство, і сказав грубо:
— Є. Відкривай.
— Давай сюди папір.
Дорош підійшов зовсім близько до віконечка, так, щоб на нього впало світло, поправив окуляри:
— Ви що, мені не вірите?
Охоронець пильно глянув на Дороша і, вирішивши, очевидно, що ця людина цілком заслуговує на довір'я, крикнув комусь у двір, щоб відкрили ворота.
Ворота відкрилися — і троянчани безборонне в'їхали на заводський двір. «Ну, через першу оборону прорвалися», — полегшено зітхнув Дорош, але радість його була передчасною: двір запрудили вози, вози і вози, як на ярмарку. Нескінченним чорним потоком розтікалися вони в різні кінці дворища, утворюючи пробки, що не розсмоктувалися не тільки по кілька годин, а й по 'кілька діб. Люди, покидавши худобу і позбиравшись у невеличкі гурточки, вели повільні, нудні розмови, так, для штуки, аби не проспати черги. Коли на них міцно налягав сон, вони замовкали, дрімаючи, а в цей час недремні мовчки затісувалися в чергу, щоб скоріше просунутися до жомових ям і покінчити із оцим безконечним, безнадійним чеканням. Деякі з них втискувалися щасливо й непомітно, але більшість виявляли, і тоді хто-небудь кричав у темряві:
— Микифор! Сюди!
Тріщали вози, сопіли бики, матюганилися дядьки, витручений із черги тихо лаявся:
— Пожди, й тобі прийдеться, бичача китиця...
— Ти в мене поварнякай, доки одчеплю люшню...
— Приїдеш колись до нас олію бити, ми з тебе надавимо макухи.
— Ти чуєш, Микифоре, ще й шкабарчитьі Незаконно вперся, ще й нахваляється.
— Ану, закрий пельку! — густим басом просив із темряви Микифор. — Бо як вирву з ярма занозу, то я тебе пошепчу.
Сергій, слухаючи ці пересварки, скрушно зітхнув і безнадійно махнув рукою:
— Розгужовуемося не менше як на двое суток...
— Що поробиш? Ходімо начальство шукати. Може, щось і виклянчимо, — підбадьорював його Дорош.
В цегляному двоповерховому будинку, де розміщалися всі служби, було темно, тільки одне віконечко світилося: на нього й пішли Сергій із Дорошем. Як тільки вони переступили через поріг і зайшли в коридор, дідок, очевидно сторож, що спав на лаві, схопився рішуче заступівши дорогу, суворо запитав, чого їм треба.
— Нам треба з дирекції кого, — сказав Дорош.
— А кого ви тепер найдете, коли вже північ?
— Може, хоч кого-небудь. Ну, хоча б начальника цеху.
— Кажу вам: нема нікого. В нас робота у вісім годин кінчається.
В цей час коридором пройшов робітник у засмальцьованій кепці і фуфайці. Зачувши розмову, він звернувся до Дороша і сказав, що в п'ятих дверях ліворуч засидівся зам, так що «чешіть швидше, доки не вискочив».
Дорош швидко розшукав двері і тихенько в них постукав. Але з-за дверей ніхто не відповідав. Дорош постукав сильніше, так що той, що сидів у кімнаті, обов'язково чув би цей стук. Але за дверима знов мовчали. Тоді Дорош потяг на себе двері і переступив через поріг у вузеньку тісну кімнату, слабо освітлену однією лампочкою з газетним абажуром.
За простим столом, нічим не покритим і залитим чорнилом, що вже давно засохло і ввійшло навічно в деревину, сидів, схиливши голову набік, лисий чоловік і щось писав, не звертаючи уваги на прибулих, навіть не підвівши голови. Але потім він підвів її, глянув поперед себе і знову заходився писати.
Обличчя зама було не сердите і не лагідне, не зле і не добре, а якесь запріле і дуже зайняте важливою роботою. Дорош сів на стілець і став чекати, доки звільниться від пильної роботи зам. Сергій, знявши шапку, зупинився біля дверей. Пройшла хвилина, друга, зам усе ворушив губами і щось писав. Тоді Дорош устав із стільця і сказав голосно:
— Товаришу, ми, звичайно, розуміємо, що вже пізно, що ви дуже зайняті, але в нас дуже пильна справа.
Зам, продовжуючи писати, навіть не поворухнувся.
— Може, вони глухі? — виразив свій сумнів Сергій.
Зам підвів голову і зарокотів низьким басом:
— Якщо ви безотлагательно не вийдете з кабінету, я подзвоню зараз Радивонові, і він вас витурить у шию. У нас прийом уже давно закінчився...
— У нас дуже важлива справа...
— Ще раз повторюю...
— Що ви повторюєте? — спалахнув Дорош. — Ви — не князь, ми — не пахолки. Давайте говорити по-діловому.
Зам вийшов із-за столу, щоб роздивитися на Дороша, пожмурив на нього короткозорі очі, знову сів за стіл і запитав грубо й дражливо:
— Що ви хочете? Яке у вас до мене діло?
— Нам треба жом. Те, що нам належало, ми вже вибрали. Тепер просимо додатково. З худобою в нас неважне діло.
Підперши голову руками, зам мовчав. Дорош добре розумів це мовчання і знав, що воно буде продовжуватися до тих пір, доки зам не натішиться. Він хотів дати повністю відчути, наскільки Дорош від нього залежний. Зам, звичайно, не підозрівав, що його маневр розгадано, і продовжував мовчати, напустивши на себе професорську задуму. Дорош також мовчав, з цікавістю слідкуючи за чванством і людською глупотою, якої так не пошкодувала природа для зама. Дорош добре знав, що наполегливою вимогою від зама нічого добитися не вдасться, бо люди такого типу тоді ощетинюються, кричать: «Я тут хазяїн! Я відповідаю!» — і тоді краще з ними не говорити, а зодягай шапку та йди собі на чотири боки; що такі люди більше люблять, як перед ними принижуються, і чим більше їх просять і принижуються, тим більше вони пишаються силою свого службового стану, і таке самовідчуття їм дуже до вподоби, і під його впливом вони поступово розчулюються і готові піти навіть на поблажку. Дорош вирішив не йти ні на прохання, ні на приниження, а вибрав інше: сидіти і терпеливо чекати, що буде далі, тобто він робив усю ставку на витримку, бо знав наперед, що після довгого мовчання першим заговорить зам, тому що він оцінить Дорошеве мовчання не як якусь тактику, а як повагу до службової особи, як намагання не порушувати роздумів відповідального керівника, і що першими словами зама буде нарікання на великі труднощі, які не дозволяють йому задовольнити Дорошеве прохання. І якщо він зважується щось зробити, то це, мовляв, зв'язано із надзвичайним ризикуванням. «Так і знайте, це я сам себе саджаю».
Так повинні були розгортатися події, але поки що вони були в стані спокою: зам думав, Дорош, розстебнувши шинель і відкинувшись на спинку стільця, терпляче сидів. Сергій стовбичив біля дверей, переступаючи з ноги на ногу. Мовчання тяглося так довго, що він не витримав:
— Виходить, хай скотина пропаде? Він підійшов скрадливими кроками до стола, міцно затис у пальцях черемхове пужално.
— Іч, роз'ївся на малясі, хоч у плуг запрягай! Потім зодяг шапку і, гримнувши дверима, вийшов з кабінету. Цим своїм вчинком він трохи не погубив усієї справи, бо зам схопився, як з будяків, і так розкричався, що годі було його вгамувати. Нарешті він відійшов і виписав Дорошеві під розписку дві тонни жому. Дорош схопив накладну і притьмом вискочив надвір. В темному кутку йому зустрівся збуджений Сергій, прошепотів упівголоса:
— Ви, Валентине Павловичу, тільки не сердьтеся. Наші підводи на глухому дворі за кагатами стоять. Ми вже з Денисом їх нагрузили.
— Як нагрузили? А накладна? Сергій поляпав по ложі Денисової рушниці, що висіла у нього за плечима стволами вниз.
— Ось наша накладна.
— Ви що, подуріли?
— Та ви не турбуйтесь, щоб там грубощі які абощо... Просто я взяв у Дениса рушницю і під виглядом сторожа спровадив підводи на глухий двір, до жомових ям. Резервних. Тепер головне — прорватися крізь ворота.
— Веди.
Пройшли мимо здоровенних довгих складів, що тяглися в темряві, як вулиця, перетяли вузькоколійку, довго петлювали поміж високими купами дров. Під самим парканом щось заворушилося, і з темряви виступив Денис, пильно придивляючись до прибулих. В руці у нього міцно затиснута заноза.