Та й із полка додому...
Ой заплакала та й заридала дівчина за мною...
перекриває сплав голосів Панас Гичка.
— «Дівчина за мно-о-о-о-ю-у», — гуде, як у бочку, Микита Чугай, обіпершись широкою спиною об драбину і примруживши очі.
Охрім сидить, вчепившись рудами за полудрабки, трясеться на грудді разом з гарбою, аж голова падає, жили на сухій шиї понабухали, рот скривив — немічного голосу його не чути за басами, але покривленому ротові видно, що він також співає і призму так старанно, що аж потом обливається і час від асу витирає його рукавом. Денис дує так, що груди його видзвонюють міддю, а лице робиться червоно-фіолетовим. Тимко лежить на спині, розкривши очі, мова його качається сюди-туди по соломі в такт юрбі, а перед ним голубіє небо, небо і небо, і пливуть »нім видіння, недавно бачені, пережиті серцем, болю, хвилюючі, як примари тривожних снів. То немов оїть він на Беєвій горі і, прощаючись, дивиться на до й на братову виглянцювану держаком від вил олоню; то пахне йому рідною оселею, застояним велим духом запареного хмелю; то затуманений зір жадібно мацає в зеленому шумовинні верб за горою червоний бовдур рідної хати; то бачиться йому Йонька що, чортихаючись, бродить по двору і шукає люльку, яку він, запрацювавшись, засунув у тин і тепер може згадати, куди він її подів; то мати, що виїла з хати по воду, стала біля колодязя і стоїть, замавшись, дивиться на Бееву гору, за яку поїхав її н; то кущик трави з гарненькою невісточкою, яку він обережно обкошує; то уявляється йому, як вони Марком ідуть з роботи і їдять кавуна, вкраденого на баштані, обом по бородах тече солодкий холодний ік, вони стріляють один в одного червоними зернятками і сміються; то, нарешті, прокинувшись уранці, він чує, як Орися торохтить у хатині кочергами, звідки пахне підпаленим свіжовипеченим хлібом, і, відкривши очі, бачить на лаві торбу, пошиту з новенького рушника, напхану всяким їством на дорогу...
Та й нехай плаче, та нехай плаче,
Та нехай собі тужить, а молоденький
Та й новобранець три годи послужить... —
Плине пісня, і знову поскрипує гарба, тюпають коні, крешуть копитами засохлу, потріскану від спеки землю.
Ой служив службу та воєнную та й став помирати...
І став же він та перед смертю дівчину бажати...
І ця старовинна пісня ніби прорвала щось всередині в Тимка, він уткнувся лицем у солому і тихо, беззвучно заплакав. І це були перші і вже останні сльози за всю війну.
— Ет, завели якоїсь поминальної, — незадоволено скривився Марко. — Давайте веселої почнемо!
— У нас ні весела, ні сумна до діла не вийде, — люто сплюнув через полудрабок Панас. — Он він усю службу псує, — показав він на Охріма, що саме відкашлювався, як дячок на криласі, готовий втрутитися і в веселу пісню. — Хіба з ним можна співати, коли він тягне, як цапа за хвіст.
— Бо трясе-е-е, — виправдовувався Охрім, не випускаючи з рук драбини та підскакуючи на полудрабку. — Ти сядь на моє місце та й побачиш, який воно тоді звук вийде-е-е...
— Та хіба в звукові діло? Бик тобі на вухо ратицею наступив. От що.
— А тобі не наступив? — спалахує Охрім. — Я он у фінську війну першим заспівувачем був на всю дивізію. Командир завжди говорив: ану, Охріме Сазо-новичу, дайош пісню! І що ти думаєш, не давав? Раз отак пішли строєм, і затяг я пісню... «Ах, да спомним, братці, ми кубанці», а тут, де не візьмись, командир корпусу їде. Зупинив машину і питає: «Це товариш Горобець співа?» — «Так точної» — відповідає йому командир дивізії. «Об'явіть йому персональну подяку од мого імені за хорошу бойову пісню. Я, — каже, — сам заїду послухати, як співає товариш Горобець».
— Та й заїжджав?
— Одбою не було. Приїдуть із старшиною, принесуть ящичок розморожених яєць, щоб я, значить, із голосу не звихнувся, — і крой, Ванька, бога нет! Всі хлопці спирт п'ють, а я яйця. Що зробиш? Так начальство наказує.
— Виходить, інші воювали, а ти тільки пісеньки виспівував? Добра в тебе була служба.
— Е, на службі як на службі. Було так, що й воювали, а було так, що й співали. Ось побудеш, то сам побачиш...
— Ну, тепер така війна заварилася, що для твоїх співаночок навряд чи знайдеться час.
— А чого не знайдеться? Добрий співака всюди потрібний.
— Як був я під Наричем, а потім під Бараничем»— несподівано обізвався Павло Гречаний, що був за машталіра і віз новобранців на призовний пункт. — Ня-а-а. А снаряд як ударить... А я їм кашу...
Проїхавши з півгодини мовчки, додав:
— Повіриш — так і похололо всередині...
— Дядьку, а врукопашну з німцями вам доводилося сходитися чи ні? — підпрягся зараз же Марко. — Я при кінних батареях був... — відповів Павло, І ніхто, звичайно, з такої заяви не міг зрозуміти, довелося йому сходитися з німцями врукопашну чи ні, хоча дійсно всі знали, що імперіалістичну війну він служив їздовим. Хлоп'яга він був здоровий, покладистий, аби вірьовка добре зсукана — за пару бичків Цпотягне. І досі ходять по селу давні легенди про страшну Павлову силу. Кажуть, що як повернувся він їв війни, то батько дав йому в спадок молоденьку лошадку. Поїхав нею Павло за снопами на своє поле, наклав гарбичку, цьвохнув конячку батіжком, а вона смик-смик і на місці. Випріг тоді Павло худобину, зв'язав черезсідельником голоблі, поплював у руки, наліг грудьми і потяг гарбу до села. А в цей час їхав назустріч йому Бовдюг та й питає: «Ну що, Павле, як воно хазяйнується?» — «Та от, — показує Павло на гарбу, — як воно бідна скотина й тягне, коли я й то втомився».
Друга не менш поширена в селі легенда була про те, як він, повертаючись із служби, не міг знайти Троянівку. У Полтаву його привіз поїзд, далі треба було добиратися підводою. Знайшов Павло хурщика та й питає: «Куди, дядьку, їдете?» Той подивився на солдата, оглянув його з ніг до голови та й каже:
«В Троянівку». — «То підвезіть і мене». — «Сідай, коли ти справді туди їдеш». Приїхали вони в Троянівку, Глянув Павло сюди-туди — щось наче не те. Питає Павло в прохожого чоловіка:
— Це Троянівка?
— Троянівка.
— А де ж тут Настя Гузійка живе?
— А навіщо вона тобі? — питає, усміхаючись, дядько та міркує собі, що коли солдат свататися приїхав, то можна буде з нього і на могорич узяти.
— А на те вона мені потрібна, що моя хата якраз біля її хати стоїть.
— Е, — каже селянин, — немає у нас ніякої Насті Гузійки. Є Губиха, Здориха, Семигласна, а Гузійки немає. Це ти хоч і в кого завгодно поспитай, то любий тобі скаже, що такої в нашому селі немає.
«От яке діло, — думає собі Павло, — три годи як з дому виїхав, а вже позабували мене люди, і вже не знайду, де моя хата стоїть».
— Може, тут позиції були та мою хату снарядом рознесло або спалило?
— Та ні, — каже селянин, — такого не було. Правда, проходили якось цигани через село та в Хоми Негуляйвітренка коня вкрали. Ото і вся позиція. А так усе спокійно.
— Так ви мене таки не пізнаєте? — питає Павло та підсуває на потилицю шапку-плетьонку, гадаючи, що так його дядько швидше пізнає. Дядько підійшов кроків на два ближче, потім відійшов кроків на два дальше, подивився прямо, поглянув збоку, а тоді й каже:
— Та щось таке мені в голові манжуриться, а от що саме, то ніяк не доберу. А ти часом не Оверка Забийперекиньворота племінник?
— Ба! Ба! — зрадів Павло. — Так отож я недалеко біля Перекиньворотів і живу. Отак як іти до церкви, то церква буде по оцю руку, а ярок по оцю, так біля ярка є вуличка, і ото якраз у тій вуличці і моя хата.
— Е, це ти щось наплутав, — не погодився дядько, — бо як отак іти до церкви, то церква буде по оцю руку, а не оцю, а ярка там зовсім немає, і зараз же за церквою Забийперекиньвороти живуть...
— Перекиньвороти?
— Може, це у вас Перекиньвороти, а в нас Забийперекиньвороти живуть. Я в них прошлий рік жито молотив, так що добре та гаразд знаю. Ще мені старий Панько і капицю справляв, бо геть-чисто побилася.
— Панько?! — аж скрикнув від радощів Павло, бо таки в їхньому селі дійсно був дядько, якого звали Паньком, але в ту ж хвилю радість Павлова пройшла і він надовго задумався, щось, видимо, пригадуючи. — Е, ні, це ви щось не так сказали, — заперечливо закрутив він головою. — У нашому селі є Панько, то таки свята правда, але він не лимар, а столяр, і якщо ви поб'єте бича, то це вже вам ніхто такого не зробить, як Панько; а коли порветься капиця, то як би ви не крутилися, а підете до Матвія, бо такого доброго аккураття, як у його шорні, ви й весь світ обійдіть, не знайдете.