— Люди! — закричав Оксен і зняв шапку. Вітер рвав його чуб, оголюючи залисини. — Хліб вам роздадуть, так що голодні сидіти не будете. Прийде німець — стійте один за всіх і всі за одного. Може, я кого зо-бидив або не так сказав, то простіть. — Поклонився на всі боки, надів шапку, поцілував жінку, дітей і, прогримівши чобітьми по сходах, побіг наздоганяти підводи.
Олена догнала його, вчепилася за рукав:
— Як же я буду одна з дітьми, Оксеночку? Він поцілував її у мокре обличчя, притримуючи рукою шапку, погнав за підводами.
Гнат прогарцював прощальне коло по двору, зупинився у воротях, зняв карабін і вистрелив п'ять разів у повітря.
— Ждіть з перемогою! — крикнув він і оперіщив жеребця нагаєм. Той виніс його на шлях і полетів, рвучи копитами землю.
— І в кого воно отаке вдалося, баламутне? — гомоніли між собою баби.
— У діда Реви Нескистенко отакий був. Ніхто краще нього не задзвонить до утрені або «на достойно». А на паску як заведе, як заведе, то аж дух тобі перехоплює, так же чисто виказують дзвони: «Клим дома, Хоми нема, Хома дома, Клима нема», — схиливши голову набік і розмахуючи зморщеним кулачком, заскандувала бабуся.
— І що-бо ви говорите? — сіпала її дочка за рукав..
— А що? Хіба не правда? Отут на всю округу кращого дзвонаря ніде не було. І ти, боже мій, яке насунуло, — глянула вона на хмару, що стояла над горою. — І коли вже воно розійдеться?
— Ох, видать, не скоро, — зітхнула сусідка.
Оксен та Гнат разом з евакуйованими їхали цілу ніч без перепочинку. Ранком Оксен сказав на прощання тим, що гнали худобу:
— Оце дорога на самий Харків. Там худобу здасте, а самі як хочете — або ж додому вертайтеся, або мандруйте в тил Росії.
Павло Гречаний, у сірячині, з торбою через плече, босий (чоботи поклав на воза), кишені набехкані тютюном, мовляв, тепер хоч на край світу, підійшов до Оксена, щоб пояснив, куди худобу здавати: «бо я по городах не бував, то й не знаю».
Побачивши його за сорок верст від Троянівки, Оксен жахнувся: закрутить старого війна, пропаде чоловік, бо ж він далі Беєвбї гори ніде не був. «І як же я не помітив? Зовсім з виду випустив», — докоряв себе Оксен.
— У дівчат, дядьку, все записано. Вони знають. — «Отож і знайшли кого послати. Самі, значить, у кущі, а ти язика не маєш, то бий ноги, старий дурню, доки десь на дорозі ноги відкинеш». — А втім, знаєте що, дядьку, вертайтеся додому. До Харкова дорога далека.
— Та ми їм ще в селі говорили, — обізвалися дівчата. —Так он товариш Рева напали: «Здоровий, дожене». Ну, а дядько — авісно ж які — не відмовляться.
— Ну, то як, дядьку, вертаєте?
— Та про мене, — згодився Павло, узяв чоботи, ціпок і, скинувши шапку, довго стояв обабіч дороги, як чабан, що запас свою отару. Оксен з дівчатами озиралися весь час, доки його курява покрила.
— Свиня, — кинув він Гнатові, коли вони від'їхали на бокову стежку. — Отакого старого чоловіка — і то не пожалів.
— Ге-ге, — блиснув зубом Гнат. — Він двожильний, за твого, знаєш-понімаеш, коня виходить.
— Дурному гори немає, а все низ, отак і тобі, всіх на одну мірку міряєш.
В сніданок перекусили, напилися з баклаги теплої води, поїхали далі.
Під Оксеном кінь поганенький, замість сідла — мішок із сіном, а замість стремен — посторонки з петлями на обох кінцях. А в Гната — сідло на рипах, кінь як звір. їхали глухою дорогою, але і тут був великий рух. Дорога захрясла возами, худобою, кіньми і людьми. З меканням торохтять ратицями вівці, смердять розпареною на оонці вовною, понуривши голови, бреде скотина, дмухає на шляху, звихрюючи пилюку. У будах їдуть евакуйовані. Маленькі діти сплять на лахмітті або в материнських пеленах; на сонних, спітнілих личках чорні лишаї мух; разом із онучами сохнуть дитячі пелюшки.
Ззаду кожної підводи торохтить відро або задимлений казанок. Скриплять гарби, цьвохкають батоги, сопуть коні, люди з острахом позирають на обрій: чи не підкрадаються хижаки з чорними хрестами.
Оксен і Гнат потрапили в овечу ріку і довго не могли вибратися з неї.
— Довго ми з ними будемо вожжатися? — розлютувався Гнат і, перехилившись з сідла, зашмагав нагаєм по овечих спинах, аж курява знялася хмарою. Чиясь сердита рука схопила його за шинелю. Обернувся — чабан. Здоровенний дядько з гирлигою.
— Ти чого тварину зобижаєш? Ти чого б'єш? Хомо, ходи сюди, осьдечки він, лярвуватий...
Прибіг Хома, в постолах, і, не говорячи ні слова, вперіщив Гната батурого по спині і теж збив з шинелі стільки пилюги, як з вівці. Гнат відсахнувся конем з дороги, зірвав з плеча гвинтівку, і діло, може б, кінчилось погано, та Хома здогадався: шмагонув батурою жеребця, і той, задравши голову, поніс вершника степом.
— Ви чого кулаками розмахалися? — під'їхав до них насуплений Оксен, але очі його шалено сміялися.
— А коли ж він, сякий-такий, тварину без'язику зобижає. І рука піднімається в сучого сина.
— А ви знаєте, що то голова сільради, а ви руку підняли, і він вас у першому ж селі передасть властям.
— В цьому степу ми всі однакові: голови і ноги. Правду я кажу, Хомо?
— Авжеж, правду.
«Ну, з Гнатом таки весело їхати. Обов'язково десь у веселу дірочку свисне».
За якісь гони Оксен нагнав Гната. Той поривався назад.
— Я їм покажу, хто я такий. Я їм пропишу, овечим курдюкам!
— Ти, Гнате, їдь тихо, бо то такі дядьки, що намилять тобі шию, а потім з неї витяжки зроблять.
— Що? З мене? — нахвалявся Гнат, але завертати до дядьків роздумав.
Невдовзі вершники повернули на грунську дорогу і тільки доїхали до перших хат, як із соняшників вийшли два бійці: корячконогий узбек з карабіном за плечима і високий худий сержант в здоровенних ботинках.
— Хто такі, куди їдете? — запитав він, випльовуючи з рота соняшникову луску, від якої були сині губи. — Документи.
— Вакуїровані ми. Зіньківського району, з села Троянівки, — пояснив Гнат.
— Слова болтай зачем нада? Бумага давай, — вимагав узбек.
Гнат, відгорнувши поли шинелі, поліз за документами. Сержант ворушив синіми губами, довго читав їх, нарешті повернув Гнатові.
— Ваші, — звернувся він до Оксена.
— У нас одні на двох, — заграв очима Оксен.
— Мені наказано, а наказ командира закон для підлеглого. Ви що, з одного села?
— Так точно. Він голова колгоспу, а я голова сільради.
— Проїжджайте...
— Стой, стойї Куда? — замахав узбек і, схопивши Гнатовото жеребця за вудила, осадив назад.
— Гіде узяв? — поплескав він смаглявою рукою по блискучих крщах нового сідла. — Яке твоє, зііаєш-понімаєш, діло?
— Самогон давал, седло брал. А? Какой такой хитрый. А? Военнні имущество назад забирай. Приказ такой знаешь? А? Скидай седло...
Гнат побачив, що діло повертається погано, вдарив шпорами кони, але узбек тримав за уздечку і знову осадив коня. Вишкіривши зуби, зірвав з плеча карабін:
— Слазь.
Гнат, плутаючись у полах шинелі, скочив з коня.
— Шагом марш. Командир говорить будешь...
— Я ж голова сільради... Із Троянівки... Ось документи...
— Какой такой. Седло воєнний, лошадь воєнний. Якши, яман — клади в карман. А? — прицмокував язиком узбек.
«Доїздилася, бортова довбня», — лаявся Оксен.
У крайньому ворі блукало з десяток засідланих коней.
«Ось навіщо сідлечко знадобилося, — полютішав Оксен. — Драпкоманда доганяє фронт».
В холодку на Шинелях спали бійці. З хати, облизуючись після онідацку вийшов капітан.
— Що трапилося? — запитав він, заклавши великий палець за портупею.
— Лошадь воєнний, куда едут — неизвестно, — виступив наперед узбек і кивнув головою на затриманих.
— Хто такі? — насупившись, тоном військової людини, яка призвичаєна до покори нижніх чинів, запитав капітан.
— А ви хто? — зацікавився Оксен, граючи веселими очима.
— Капітан Гребєшков.
— Те, що ви капітан, — я бачу. Одне тільки не зрозуміло, як бійці під командуванням такого капітана перестрівають людей і відбирають у них речі. Це схоже трохи на грабунок.
Веселі очі Оксена дивилися з такою відчайдушністю, що капітан відчуа; від цих очей можна чекати всякого клопоту і напасті.