Уже він і коси помантачив, уже й попробував, чи добре косять, уже дві люльки викурив, а в хаті й не думали прокидатися. Тоді він ускочив у хатину, як із пожежі:
– Ти йтимеш сьогодні корову доїти чи ні? Уже он пастухи гонять пасти.
Уляна з дійницею в руках, запнута білою хусткою, пішла до хліва і здивувалася, не побачивши Тимка. «Оце лихо. Де ж він загулявся? Іти косити, а його нема. Не дай Бог, Йосип кинеться, галасу наробить на все подвір’я».
Тільки вона присіла доїти корову, як двері тихо відкрилися і в хлів зайшов зарошений по коліна Тимко.
– Це ви, мамо?
– Я.
– Наші вже повставали?
– Сплять іще. Де-бо ти, синку, ходиш, де ти бродиш? Хіба ж ти не бачиш, що батько й так огнем диха, так ти ще й дратуєш? О горе, горе, – причитувала Уляна, цвікаючи коров’ячим молоком по дійниці. – А перед Федотом – звинись. Він тобі старший брат і в чині он якому. Командир. Людьми командує. А ти на нього руку піднімаєш, позориш нас перед усім селом.
– Я, матусю, першим його не займав, – ставлячи мокрі ботинки під примістку, доказував своє Тимко. – А коли він думає, що я йому й далі за меншого буду, то помиляється. Я вже з того віку вийшов.
Мати мовчки зітхнула і, забравши відро з молоком, пішла в хату.
– Буди вже своїх панів, – наказав Йонька. – А то як зайду з кіссям, то я їх скоро підніму. Уже он прийшов Гаврило, пора виїжджати.
Йонька хоч і погрожував, а сам будити гостей не наважувався: боявся не так сина, як невістки. А що, як відкриєш двері, а вона тобі гаркне в саму пику: «Ти чого крутишся, стара дуля, і спати нам не даєш?!» Крім остраху перед нею, Йонька ще відчував і якусь сліпу покору. Про себе він вважав, що Федотова жінка, по всьому видно, з багатої родини. Йонька вже не раз прикинув оком, скільки в неї платтів дорогих та черевиків, хіба ж за Федотові гроші стільки справиш? А до багатих людей у Йоньки вроджена пошана і повага, тому він і почував себе якось ніяково перед невісткою. Друге, що заставляло старого побоюватися і поважати невістку, був її зовнішній вигляд. Вона була така гарна і така смілива, що в її присутності в Йоньки дубів язик і не міг вимовити й слова. Якось, правда, за обідом він натякнув невістці, що добре було б, якби свати приїхали на гостювання. Уляна тоді смикнула його за рукав, щоб не плів казна-що, а Юля примружила очі і з якимось острахом сказала:
– Що ви, папінька? Що ви?
– А чого ж! Слава Богу, у нас в цьому році і хліб є, і сало, і молоко. Вишні он скоро приспіють. Насушили б собі фрукти на кисіль та й не купували на базарах.
– Ха-ха! Які ви смішні, папінька! – своїм грудним привабливим сміхом засміялася Юля, смачно уплітаючи кисіль із домашнього сушняку і викладаючи на газетку кісточки. Тимко, глядячи на неї, не втримався:
– Видно, що якби ви зварили в себе дома кисіль із магазинного сушняку, то так би не лигали, як тепер, баришня. Бо там воно гроші коштує, а в нас даром.
Всі примовкли за столом, почуваючи себе дуже незручно, одна Юля примружила каре оченя і сказала в захопленні:
– У вашому селі чудове повітря, і тому мене напав їстівник, – і глянула на Йоньку такими очима, що йому зробилося так совісно, ніби його роздягли наголо при людях.
«Відьма, – подумав тоді про неї. – Справжнісінька відьма. Як той бідний Федот із нею живе…»
Пригадуючи все це, Йонька топтався біля дверей і не знав, що робити. Нарешті зважився і відкрив двері. На нього війнуло хатнім присмерком (віконниці були зачинені) і в’ялим болотним душком лепехи, якою була встелена долівка.
– Федоте! Вставай. Підемо сіно косити на Пісочкове.
На ліжку заворушилися, майнула чиясь гола рука, Федот в одній білизні зіскочив із ліжка і за військовою звичкою став швидко зодягатися.
– Куди це так рано? – кволим і розніженим зі сну голосом запитала Юля.
– Іду косити з братами.
– О! Це дуже цікаво! Я також піду. Подай мені халат, чопці і флакон з одеколоном.
Федот все це беззаперечно виконав. Юля ліниво розвела руками і ногами, роблячи щось на зразок зарядки, і в халаті, чопцях, простоволоса пішла вмиватися.
Після сніданку стали збиратися на косовицю. Йонька ще завзятіше шкварчав люлькою і порядкував, що куди класти. Біля порога стояв візок, і туди вмощувалося все необхідне: оберемочок сухих дров, відерний казаночок, пшоно в торбинці, цибуля на приправу, сіль, паляниця, загорнута в лопушину. Навіть дві вербові сошки поклав Йонька, щоб не тинятися по лугах та не вишукувати тої мізерії, а загнав у землю – і вари куліш.