– Тимку, принеси свіжої води з яру.
Тимко звалив на плечі кутий залізним обруччям бочонок, пішов до потоку.
– Оце вже, тату, даремно, – сперечався із Йонькою Гаврило. – Косарям привозитимуть воду колгоспні водовози.
– Еге ж. Надійся. Вони тобі привезуть такої, що й у рот не візьмеш. А то своя, свіжа буде.
Юля в червоному ситцевому халатикові стояла на поріжку і притримувала пальчиками поли, які трохи розходилися на повних колінах. На її свіжих, мов шкірка наливної вишні, губах блукала загадкова посмішка.
Повернувся з бочонком Тимко, поклав на тачку. Сорочка на плечах мокра від води: не щільно був заткнутий чіп, от вона й захлюсталась.
– Що, протікає? – поцікавився Гаврило. – Підмости його травою.
Уже всі зібралися і чекали старого Йоньку, якого раптом невістка схопила за руку і потягла в хату. Скоро він вийшов звідти, дикувато озираючись, з дурнуватою посмішкою на лиці.
– Здурів старий. Їй-богу, здурів! – сплеснула Уляна руками, побачивши Йоньку.
Гаврило налився рожевою фарбою і затис вуста, щоб не розсміятися, Федот злісно глянув на Юлю і відвернувся. Тимко насмішкувато скалив зуби: Йонька красувався в Юлиних стоптаних черевиках на високих каблуках і солом’яному брилі з матерчатою квіткою на боці. Не можна було без сміху дивитися, як він вихитується та спотикається на тих каблуках, обзираючи себе довкола, так, ніби шукаючи при собі чортячого хвоста.
– Скинь зараз же? Чуєш? Не сором нас перед усім селом! – І не сміх блищав у очах Уляни, а ображена гідність горіла в них.
– А чого скидати? Мені аби в ноги не кололо…
Тоді Уляна підскочила до старого, здерла з нього черевики і бриля, жужмом шпурнула в сіни.
– А тобі гріх, дочко, із старого батька глузувати!
Вона задихнулась на півслові і, кинувши на плечі граблі, пішла з двору. За нею рушили всі. Після вчорашньої сварки Тимко не дивився на Федота, Федот на Тимка, і та сварка ще більше розвела й без того ветхий місточок між братами. Але, як це буває в хорошій сім’ї, яка хоч і пересварюється, та все ж не забуває, що вона – кровна рідня, – стан гострої неприязні існував недовго. Він відразу ж розвіявся, як тільки прийшли до Пісочкового…
Між двома глиняними скелями, що утворюють вузькі ворота, вгорі – голубе небо, внизу – чиста, як сльоза, вода; підземні джерела тихо ворушать і викидають з дна чисті, перемиті, блискучі піщинки, що спалахують під сонячним променем, як самоцвіти, – оце і є Пісочкове, потік, що впадає в Ташань, беручи свій початок в грунських ярах. Весною він бурлить і грає водою, рве дядькам ятери і перекидає верші, літом трохи заспокоюється, але ніколи не пересихає. Могутні лісові джерела щедро живлять його водою. Пісочкове відділяє троянівські луги від урочища Радьківщина, і для того щоб добратися до того урвища, треба переходити потік.
Тимко та Гаврило, як найсильніші, перетягали тачку через воду; Йонька, закачавши штани, підпихав ззаду та пильнував, щоб часом не звалилося що з харчів. У потоці було неглибоко, тому вирішено було штанів не скидати і перебродити по наймілкішому. Вхопивши тачку за ручку, Тимко та Гаврило відважно ринули в потік. Холодна, як лід, джерельна вода обпекла їм ноги і пройшла по всьому тілові неприємною сверблячкою. Ззаду, вчепившись руками за казанок, сопів Йонька.
До середини потоку все йшло добре, а вже при самім виїзді з води Тимко та Гаврило, очевидно, намагаючись чимшвидше вихопити на берег візочок, сіпнули якось недружно, ліве колесо потрапило в невидиму калабаню, тачка брикнула задом, і Йоньку швиргонуло в потік. Старий щось крикнув і втелющився, де найглибше. Через мить вода вирвала к нечистій матері у нього люльку із зубів і змила з голови бриля.
– Переймай! – загорланив він, вигрібаючись із води, кленучи дідів, прадідів і прапращурів таким матюком, що аж верби поприщулялися. – А розпросучому синові! – бовтався він у воді, мацаючи руками по дну. – Пропала тепер уся косовиця!
Але все закінчилося добре: Тимко розшукав люльку і віддав її старому. Той зараз же запхав її в рот і, продуваючи, зашльопотів нею, як старим чоботом з водою. Після купання він був мокрий, як вівця, і трусився, клацаючи зубами по чубуку.
– Нічого. Вона висохне на сонці, – втішав сам себе Йонька, розуміючи під словом «вона» не одежу, а люльку.
Тільки вбоготворили старого, забаскаличилася Юля: «Не можу перейти через потік, голова крутиться». Довелося Федотові брати її за руку і переводити, як дитину.
– Ііх, ііх! – пищала вона, потрапивши у воду, і так високо підіймала халат, що Тимко бачив надавлені і натерті резинками червоні смужки на ногах вище колін.