«У-у, розтелепа! – відводив він свої злодійкуваті очі. – Заголюється по саму бороду. Хоч би старих посоромилась».
Веселі пригоди біля потоку ожвавили всіх, і між братами виникли тихі, задушевні розмови.
– Пам’ятаєш, Тимку, як ми в оцьому лузі сорок драли? – запитав Федот, показуючи рукою на буйну зелень старих вільшин та осик, що густою стіною стояли понад луговою стежкою. – Може, на Лисячий горбок заглянемо?
Вони зайшли на галявину, пориту лисячими норами, які вже подекуди пообвалювалися, і Федот присів біля однієї з них, заглянув у темну дірку: звідти несло прілим листям і гіркою берестовою коренякою.
– Не водяться вже лиси. Змандрували, – сумно пояснив Тимко. – Денис якимось чортовинням повитруював.
– А знаєш, як ми на оцьому горбі у війну гралися? Я тобі дерев’яні шаблі робив, а ти промінював їх у куркуленків за сало та гречані оладки. Пам’ятаєш, був такий Омелечко Чагура? Я йому зроблю шаблю і навмисне надколю ножиком, зафарбую ожиною, щоб не було видно, він махне раз, а вона – трісь – і нема шаблі. Він знову приносить півторбини оладків, канючить, вискаливши зуби: «Федоте, зроби шаблю».
– Все пам’ятаю, – засміявся Тимко.
– Все, та не все, – втрутився і собі в розмову Гаврило, що стояв до цього часу мовчки із своєю добродушною, щирою усмішкою на обличчі, радий і задоволений із того, що брати помирилися та бесідують собі любенько в милій розмові. – Отут, на оцьому місці, – Гаврило ткнув своєю грушевою ковезкою в землю, – в тисяча дев’ятсот двадцять першому році, під оту велику розруху, коли голод лютував не тільки по Україні, а й по Росії, віз я тебе, Федоте, на баштан на возику, обмотаного всяким таким ганчір’ям. Дуже ти хліба просив. Хоч шматочок, хоч крихітку, хоч півкрихітки. Я тобі зірвав ліщиновий листочок і дав пожувати, а ти зелену слину з рота пускаєш та все прихвалюєш: «От ловкий хлібець, от ловкий хлібець». А ти цього не пам’ятаєш, Тимку, бо був ще зовсім малесенький, рачкун. Прив’яже, було, тебе мати крайкою до столу, і танцюєш на ній цілий день, як те порося на паколі.
Охоплені єдиним родинним теплом, брати пішли мовчки.
– А давайте, братики, тюгукнемо. Так, як колись. Як ми були пастушками.
Гаврило тільки усміхнувся на ту забаву, а молодші брати набрали повні груди лугового повітря і так тюгукнули, що аж луна покотилася понад тихими плесами.
– Хватить, а то люди сміятимуться, – притишував братів Гаврило. – Скажуть: що воно там за дурні лугом ходять.
А сам веселів ще більше і так і сяяв від радості своїм червоним видом.
Йонька, зустрівши синів, висварив їх на всі боки за таку поведінку. «Так, наче вам по три годи», – бурчав він. А Уляна тільки посміхалася стиха. м хоч і не по три годи, а проте вони її діти, то хай повеселяться, коли на серці весело. «Коли ж його й пожартувати, як не разом, зібравшись до хатнього гурту. Життя тепер таке, що Бог знає, чи доведеться скоро зібратися всім разом, чи, може, й ні», – міркувала Уляна, плутаючись у високій траві. У білій хустині та сіренькій кофті, огрядна та рум’яна, була вона схожа на лугову чайку, що вивела на зелене привілля своїх чаєнят.
Луг, на який вони прийшли, був давній і старий; колись тут було річище Ташані, потім воно пересохло, поросло травою, по веснах заливалося водою, а коли вода спадала – просихало, і на його величезному квадраті, обрамленому з чотирьох боків лозняками, розкохувалися зелені, густі та запашні трави. Особливо в передгроззя на Троянівку несло такими гострими пахощами, що люди, хто там чим був зайнятий, – чи майстрував щось в артільному дворі, чи стояв під хатою та перечікував грозу, чи правив човна по тихій заводі, – всяк принюхувався до тої розкоші, посміхаючись: «З Радьківщини повіяло. З лугу».
Сім’ю Вихорів зустрів також цей свіжий луговий запах. Побризкані росою, трави стояли тихі, принишклі, бо ранок був теж тихий та безвітряний і обіцяв сонячний жаркий день. Сонце уже зійшло, але його ще не було видно із-за темного лугу; небо освітилося ясно й погожо, і луг теж посвітлішав і прихорошився. Уже горіли мохнатими і червоними, як жар, шапками будяки, дихаючи солодким медвяним душком; цілими озерами поміж зелених трав біліли соромливі невісточки в жовтих шапочках і білих віночках з пелюсточок навколо голівок; виплітався та спалахував іскрою петрів батіг; розпарена нічною задухою, гостро і нудливо смерділа болиголова, яка то тут, то там здіймалася вище всіх на своєму товстому і порожньому стовбурі, увінчаному тоненькими, схожими на віття кропу гіллячками; іноді посеред луки розкішно кущився верболіз, схожий здаля на копицю сіна; над ними уже кружляли чайки, вишукували вранішню поживу на сніданок. Близькість ріки відчувалась особливо виразно не тільки по тому свіжому холодному повітрі, яким віяло з очеретів, а й по щедрій росі на травах, яка бризкала людям на руки і на ноги світлими льодяними краплями, таємничістю звуків, властивих для кожного приріччя; тихим бульканням, коротким раптовим плюскотом, якимось шарудінням, схожим на чиїсь хитрі кроки. Може, то лисиця вигулювала очеретами, а може, вовк-сіроманець підшукував собі посухіший острівець, щоб розташуватися там на цілоденний відпочинок та подрімати на сонечку після тяжких і невдалих нічних мандрів.