Коли Вихори прийшли на луг, там ще не було велелюдно, тільки за кущами чулося шаркання чиєїсь коси, крізь зелень було видно, як біліє сорочка косаря.
– О, хтось ранній, – завидькувато зауважив Йонька. – Ану, піди, Уляно, глянь, хто там.
– Гордій Кошара з Денисом, – сказав зіроокий Тимко.
– Ну що ж. Заходь, хлопці, і Боже поможи!
Йонька забрів із косою в густу траву і, поплювавши в руки, став на покіс.
Колгосп, щоб вчасно закінчити косовицю, давав косити з копиці, і Йонька, зачувши неабияку вигоду, поспішав сам і хлопцям не давав стояти.
Жінкам було наказано варити обід, і Уляна з Юлею порядкували біля казана, встановлюючи його на дерев’яних сошках, які наспіх позабивав у землю Тимко. Юля стояла під вербами по коліна в траві і злякано озиралася навколо, чи не повзе до неї, звиваючись, гадюка. Вона була у м’яких, червоної шкіри, поношених уже черевичках на низькому каблуці і без панчіх, що їх, поспішаючи, забула взяти і тепер каялась: уже кілька разів вона порізала осокою собі коліна і литки, і ті порізи щеміли так, ніби туди насипали солі. Вона весь час слинила порізи і переминалася з ноги на ногу, м’яко вигинаючи свої бедра.
– Мамо, а тут на лугу є ядовиті растєнія?
– Хватає тут усяких, – неохоче відповідала Уляна, пораючись біля кухні. Вона терпеливо, але з глухим ремством чекала на ту хвилину, коли невістка засучить рукава та почне їй допомагати. Але Юля все так же стояла під вербою, як і раніше, і сумно думала, що коли тут є «ядовиті растєнія», то цілком можливо, що через подряпини на ногах отрута потрапить у кров і вона може в такий чудесний літній день померти від зараження крові. «О жах! Умерти в цих джунглях у цвіті літ? О-о!» – мліла вона від страху і знову питала в матері:
– А у вашому селі є поліклініка?
– Нема, а тобі що? Чи не заболіла часом?
– Гляньте, – підкотила халатик Юля і випнула ногу. Брови її жалісно зламалися і полізли вгору.
– Подряпалася?
– Да.
– Замаж трав’яним соком, воно пройде.
Юля замазала і прислухалася: справді, стало ніби легше. Вона зітхнула і, закинувши назад голі руки, поправила зачіску і весело, манірно заговорила:
– Якби я була принцесою, я б тут побудувала замок. Тут дуже красиво! – Провела своїми райдужними прижмуреними очима по зелених околицях і раптом зупинила свій погляд на високій плечистій постаті Дениса. «Вандал!» – в захопленні подумала вона, жадібно, із знанням бувалої ненаситної тигриці, промацуючи очима міцний, загорілий стовбур Денисової шиї. «Напевне, він дуже сильний», – подумала вона і хотіла запитати у матері, що то за хлопець, але потім схаменулася і зрозуміла, що цього робити не можна. Вона тільки почервоніла, усміхнулась і відвела погляд. Уляна чистила картоплю, все ще надіючись на допомогу невістки, а та собі скинула халат і вмостилася на сонці загорати. Терпіння зраджувало стару, але вона не виказувала цього і спокійно звернулася до Юлі:
– Візьми, дитино, відерце та принеси мені води з Ташані, бо треба картоплю помити.
– А в вашій річці гадюк нема?
– Нема. Одні жаби. Але ти їх не бійся, вони тебе не з’їдять. Отак цією стежечкою і йди.
Юля взяла відро і, високо, як чапля, підіймаючи ноги, побрела травищем до ріки.
Сонце вже підбилося височенько, і косарики звалили чимало трави. Косили без відпочинку і перекуру; в глибокій, як торба, кишені Йоньки даремно бовталася погасла люлька. Три перші косарі йшли дружно і невтомно, а Федот розучився володіти косою – відстав, зіпрів, сорочку хоч вижми. Гаврило, накульгуючи, ішов першим, ручку брав широку і гнав, як на конях. «Розходився, хоч в’яжи», – злісно шепотів у нього за спиною Тимко і нарешті не витримав:
– Ставай, Гавриле, на перекур. Ти на батька не дивися. Він такий, що за власну вигоду сам трупом ляже і нас із собою покладе.
Брати повстромляли коси і присіли на холодному валкові трави. Придибав і Йонька, стираючи з лоба брудну юшку, роздобув із кишені люльку і заходився натоптувати її тютюном.
– Оце, синочки, де ми косимо, – найкраща трава. При грозах достигала. Соковита буде.