Йоньку охопило те ожвавлення і доброта, яка запановувала ним завжди, коли добре вдавалося діло, і він гомонів собі та гомонів, попихкуючи люлькою. Федот сидів у холодку, знявши сорочку, просихав тілом на легенькому вітерці, блаженно покректував. Біле, аж синє, тіло його запалилося на сонці, почервоніло на спині та шиї.
– Що? Втомився? – співчутливо глянув на нього Йонька. – А ти дуже не рви, бо тоді й руками не рушиш. Ей, Гордію! – закричав він високому і колись, мабуть, сильному, а тепер уже висохлому, жилавому і сутулому дідуганові в білій полотняній одежі. – Іди на закуренцію.
Йонька запрошував його не через те, що йому так приємно було поговорити з Гордієм, а через те, щоб він не скосив ручкою більше за той час, доки вони будуть відпочивати.
– Багато, мабуть, скосили! І Денис же косить?
– Еге ж. Косить. А батько штани носить, – обізвався здалеку Гордій, витираючи травою косу і застромлюючи її кіссям під верболозовий кущ. – Яка то в лихої матері косовиця з ружжом? Начепить його, як дурень тайган, та й никає по лозняках. Раз косне – десять раз в лози гайне. Отака й робота. Побив би, вражого сина, так не подужаю. Здоровий, харцизяка.
Останні слова Гордій доказав уже біля гурту і теж сів на валок. Денис сів із ним поряд у вилинялій, як старе морське вітрило, сорочці, полатаних чорних штанях і босий. Вилицювате, розбійницьке, з нахабними очима лице його було розімліле від спеки і ліниве. На батькові слова він не звертав уваги, так наче не про нього говорилося.
– Уже я те ружжо до скількох раз бив на цурупалки – а він його шворками перемотузує – і далі своєї, – скаржився Гордій, але в його наріканнях не тільки не відчувалося злоби, а, навпаки, звучала гордість і замилування непокірним характером сина.
– Ну, а як твої косарі? Ти, значить, цілим виводком приїхав? Здоров, здоров, сину, – привітався Гордій і залізною хваткою стиснув руку Федота. Гордій уже давно знав, що Федот приїхав, помітив його, як тільки той прийшов на сінокіс, але зараз навмисне удавав із себе незнайка і поводив себе так, ніби перший раз побачив, тому що знав, як то приємно для батька, коли його синові приділяють багато нарочитої уваги і дивуються його успіхам.
– Надовго прибув до рідного дворища?
– Хіба тепер надовго відпускають? – журливо відповів за сина Йонька. – На день, два залетить – і марш-марш далі.
– Гм. Воно так. А що ж то за баришня біля казанка порядкує?
– Жінка… – неохоче відповів Федот.
– Гм. Якого ж вона роду? Городська чи, може, з селян?
– Вона з учоного сословія, – пихнув із димом Йонька.
– Знай наших! Молодець Федот! А чим же й твій син, Йонька, не вчений? Уже б йому кубиків не почепили, якби він того не заслужив. А мій, стерво, не схотів учитися, – з жалем зітхнув Гордій. – Скільки я на йому того пруття побив – до неба тин можна було б загородити! Та все даремно. А силою, силою взяв. У Троянівці його ніхто не погула.
Старий пожвавішав, очі його молодо заблищали.
– А йди сюди, Денисе, – покликав він сина, що, відійшовши від гурту, дрімав під кущем.
Той підійшов, сердитий і похмурий, що йому не дали подрімати, ліниво повернув шиєю, як віл у ярмі:
– Ну, чого?
– Давай з тобою поборемося! Хай он Федот подивиться, який ти у мене виріс!
– Я ж вас, тату, поборю.
– Що?! – схопився Гордій, заправляючи в штани висмикану під час косовиці сорочку. – Так от же я тобі, сопляку, втру носа!
Денис нічого не сказав на таке нахваляння, а тільки мовчки став готуватися до поєдинку. Тугіше стяг на животі ременяку, скинув верхню сорочку, мабуть, для того, щоб не порвати її при боротьбі, і, розставивши ноги та вбравши голову в плечі, став підчигувати свого супротивника, виграючи мускулами і по-ворожому блимаючи на старого, що теж зняв сорочку і звернувся до Федота:
– Вируч мене, сину! Бачу – на тобі ременяка добра. Дай мені на часинку, бо він, сатана, мені поясок порве – без штанів додому піду.
Федот швидко зняв із себе командирський ремінь і передав Гордієві. Той підперезався, широко розставив поперед себе руки і пішов назустріч Денисові. Вони сходилися тихо і мирно, так ніби йшли обійматися, а не боротися, а коли між ними залишився один крок відстані, як по команді, зупинилися, промацуючи один одного очима і вибираючи кращі і вигідніші місця зажиму. Якусь секунду стояли в напруженні, потім рвонулись один до одного, схопилися, вперлися один у одного плечима і хитро, пружно заходили ногами, вибираючи вигіднішу позицію для ривка. Так вони пройшли кілька раз, не розпочинаючи боротьби, хоч пильне око могло б помітити, що обидва супротивники накопичують силу: кола, які вони раніше робили, тепер зменшились, і було видно, що скоро розпочнеться боротьба. І дійсно, Денис зненацька рвонув на себе батька, намагаючись підняти його у повітря, але ноги Гордія були ніби вмуровані і від землі не відривалися. Тоді Денис стиснув старого за поперек і почав його гнути. Старий тріщав, але не гнувся. Тоді натис Гордій зі всієї сили, натис так, що Денис поблід і зігнувся, як лозина на вогні. Уже зажав старий грудьми голову сина, підім’яв її під себе – напирала стара степова сила на молоду, виміряючи її витривалість. Пружинив ногами Денис, випинався тілом, а вирватися не міг. Але скоро він відчув, що пальці старого вже не так міцно тримають його за ременяку, що батькова сила вже не так нещадно жме його до землі, і напрягся тоді син, ворухнув козацькою силою, труснув старим, як гроза дубом, вивернув його з корінням, поклав на м’який покіс.