– Еге ж, – виправдовувався, відхекуючись, старий. – Якби ти мене під силу не взяв та не підставив ногу, то чорта з два ти мене повалив би!
Денис витер рукою піт з лиця і мовчки сів на покіс. Волохаті груди його ходили, як морські хвилі в бурю.
– А що, забули хіба, як я торік вас у клуні брязнув?
– Коли?! – аж підскочив Гордій. – А не бреши, лобуряко, що ти мене торік на солому у клуні брязнув, бо то тобі вві сні таке приснилося, а насправді такого ніколи не було.
– Не було?
– Атож.
– Так тоді ж давайте ще раз поборемося, – сказав Денис і знову почав готуватися до повторного поєдинку.
Хто знає, чим би воно закінчилося, та в цей час підсунув Гаврило картуз і сказав голосно:
– А гляньте лишень, що воно тюпає лугом? Чи косар якийсь, чи, може, з колгоспного начальства хто?
Всі притихли і якнайпильніше розглядали людську постать, що наближалася, ще здалеку розмахуючи картузом. І тоді всі по лисині, що блищала на сонці, впізнали бригадира Прокопа.
– Чого це він розмахався? – насторожився Йонька і взявся за косу.
Гордій із Денисом також відійшли на свою ділянку і теж розібрали свої коси і зайшли на свою ручку.
А Прокіп уже не йшов, а біг і розмахував не тільки картузом, а обома руками і щось кричав, тільки здалеку не було чути.
– Он дивись ти! Чого це його розмордувало?
Йонька знизав плечима і, злодійкувато глянувши на синів, махнув по траві косою, більше не звертаючи уваги на крик Прокопа.
Бригадир підбіг зіпрілий, засапаний, витер спітнілу шию картузом.
– Що ж це ти робиш, Йосипе? – закричав він. – Хіба ти не знаєш, що ця ділянка на викіс колгоспникам не давалася?
– Бач, як міркує? – перестав косити Йонька, звертаючись до Федота. – Колгоспним корівкам, значить, буде краще сіно, а наша худоба хай лободу їсть? Оце щоб ти, Федоте, бачив, як мене тут як батька воєннослужащого всіма болячками забезпечують.
Федот сердито кинув косу, напустив на себе ту командирську суворість, яка була властива йому на службі, коли він звертався до нижчих чинів.
– В чому справа? – запитав він у Прокопа, зберігаючи на лиці недоступність і холодним поглядом вимірюючи Прокопа з ніг до голови.
– А в тому, що є вказівка від правління цієї ділянки колгоспникам на викіс не давати. А мені що сказано, те я повинен виконувати.
– Ти як що, так виконуєш, а як що, так ні, – підливав масла у вогонь Йонька. – Якби собі в гарбу, ти зараз би виконав.
– А ти коли бачив, що я колгоспне добро краду? Коли ти бачив, я тебе питаю, розтак твою так! – витріщився Прокіп. – Ах ти ж, цап вонючий! Ти ще на мене наговори будеш писати? Так забирайся зараз же із ділянки, доки я тобі кісся на голові не побив!
– Ну, ви не дуже! – виступив наперед Федот. – А то за такі слова ми зможемо вас під суд віддати.
– Під суд! – ощетинився Прокіп. – А ти яке маєш право до мене? Ти перед бійцями командир, а передо мною пішак.
Федот поблід, міцно схопив Прокопа за руку.
– Ну, ну! Ти вихорівської породи не показуй. Жмикрути нещасні. Усе вам мало, щоб вам ні дна ні покришки!
Прокіп, лаючись, пішов сінокосом.
Як тільки він відійшов, Йонька сердито зашульпотів люлькою, нещадним поглядом опалив Тимка:
– Це все через тебе, татарюго перекопський…
– А при чім тут я?
– Ти не знаєш?! Ти не знаєш? – схопився Йонька, підступаючи із кулаками до Тимка.
– Ну, годі вже, годі, – примирливо обізвався Гаврило, намагаючись загасити сімейну сварку. – Коли вже так, то що зробиш? Доведеться шукати законну ділянку.
– Скільки ж труда вклали! – жалібно вихитував головою Йонька, оглядаючи розкішні валки скошеного сіна.
– Ех, якби можна було б, так у пазуху забрав, – усміхався Тимко, весело ступаючи по сіножаті. Гаврило осудливо глянув на нього, але нічого не сказав.
– Що? Уже закінчили роботу? Уже додому? – радісно співаючи, зустріла косарів Юля.