– Яка? – зацікавилася Юля, вибираючи шпильки з зачіски.
– На дівчат він дуже ласий.
– Невже? А з вигляду такий непоказний… А ти що? Чи не ревнувати мене задумав? Ах ти ж, мій пусюнчик, мій котик смачноротий, – лащилася Юля, гаряче дихаючи йому в лице і обіймаючи його голими руками за шию. І сварка, як і завжди, закінчилася поцілунками, примиренням і міцним після цього сном.
XXII
У Гордія Кошари сім’я була невеличка – дванадцятеро дітей. Четверо, слава Богу, померли, а восьмеро жерли хліб святий і стугоніли зимою на печі, як вівці в загоні. Як стануть, бувало, виплигувати в одних льолях на обід або на снідання, то аж п’яти холонуть; от-от потрощать зубами стіл на тріски. Жив Гордій бідно, дітей годував картоплею та квашею. Наллє жінка в ринку, обліплять її діти і хлюпаються в ній ложками, як утята в рясці. На вулиці Гордій часто скаржився селянам:
– Оце перед Різдвом назмітав з горища пшениці на кутю, поставив у хаті, коли це чую серед ночі: хрум, хрум, хрум… Присвітив, а вони навколо мішка, як прусаки, – пшеницю гризуть.
Зодягався Гордій бідно, як Бог пошле. Прийде на побрехеньки до сусідів, селяни про врожай говорять, про землю, про худобу, а він розглядає латки на своїх колінах.
– Ех, – каже, – якби отакі штани були…
Потім ткне пальцем на іншу латку та:
– Ні, з оцієї матерії були б ще кращі. Це колись я в одного цигана на овес виміняв. Добрячі штани були. Якби не порвалися, так і досі носив би.
Минали роки, росли діти. Одні повиходили заміж, інші поженилися. Залишився Гордій удвох із Мотрею при своєму наймолодшому синові – Денисові. Та не було їм ні спокою, ні затишку на старість: вдався Денис безжалісним, лінивим, грубим і злодійкуватим. Працював у колгоспі, як за якусь провину, і більше всього промишляв полюванням. Літом бив качок, зимою зайців і приблудних собак, здирав шкури, чинбарив і продавав хутірським хлопцям на бубни. Від постійного спілкування з тваринами виробилися у Дениса звірячі повадки: мав він такий тонкий нюх, що по запаху диму міг безпомилково визначити, у чиїй хаті смажиться сало, а в чиїй печеться свіжий хліб на капустяних листках. Були в нього сильні ноги, які ніколи не знали втоми, і мав він ще одну рису, яку навіть трудно було йому приписати, дивлячись на його вайлувату, ліниву у всіх рухах постать: вміння надзвичайно швидко, майже блискавично переходити від млявого, сонного стану до звірувато-хижого, спритного, зібраного, готового в любу секунду зробити стрибок і настигнути свою жертву. Іде Денис по полю переваги-ваги, голова як приліплена, очі в щілинках, рушниця десь аж за плечима теліпається. Раптом – шелесть що-небудь, – Денис голову в плечі, рушницю в руку – бах-бах! І є заєць. Як до землі пришиє. Лежить бідний косий і не ворушиться. Але таким Денис був лише на полюванні, а в звичайному житті – ледацюга з ледацюг. Вічно він запізнювався на роботу або й зовсім не виходив, а те, що робив, все рівно треба було після нього переробляти.
Одного разу, коли Денис ішов на роботу, добренько-таки припізнившись, його перестрів Оксен.
– Дивись, Денисе, щоб це було останній раз. Завтра приходь на роботу так, щоб я тебе не впізнав.
На другий день – сонце в снідання – заходить на колгоспний двір якийсь дід. Кожух навиворіт, шапка насунута на очі, сам згорбився, ціпочком поперед себе постукує.
– Іди собі далі, – каже йому Оксен, що саме стояв біля контори із бригадирами. – У нас милостиня не роздається.
А дід ніби й не чує, що йому говориться, чеше далі: сива борода на вітрі ворушиться, руки тремтять, рот перекособочило – милостині просить.
– Кажу ж тобі – немає! – уже сердиться Оксен, а дід руку до вуха наставляє, так, ніби він недочува. А тоді хап рукою за бороду, хап за шапку – в Оксена аж очі на лоб полізли.
– Це ти, Денисе?!
– Я.
– Ти що! Здурів?
– А ви ж мені казали, щоб я так прийшов, аби ви мене не пізнали.
– Так то ж я тобі говорив, щоб ти рано прийшов, без запізнення, а ти мені комедію граєш. Скидай же зараз із себе оцю музику та йди волочити, бо вже он скоро обід…
Потис плечима парубок і перевальки почвалав у поле.
Увечері вчорашнього дня дав Оксен наряд – возити із кирнасового лісу дерево на будівництво колгоспної конюшні. Виїхати треба було рано, щоб ще за холодку пригнати биків до лісу і не мучити їх по жарі. Із Сергієм мав їхати і Денис.
– Ти того Гордієвого гицеля сам розбуди, – наказав Сергієві Оксен. – Бо він до сніданку спатиме.
Сергій устав рано, захопив торбу з харчами, пилку, сокиру і вийшов з двору. Світало. Над Троянівкою висіло розцяцьковане зорями небо, у провулках чорною марою затаїлася темрява. Тиша. На ґанку сільського магазину спав, загорнувшись у фуфайку, сторож.