Побачивши Тимка, вона встала і з таким виглядом, що в неї просто болять зуби, пішла в хатину готувати вечерю. Йонька також засопів і вийшов геть. Тимко сів за стіл, виїв миску борщу, випив півглека молока і, не обізвавшись до матері й словом, вийшов із хати. Біля курника він намацав весло, кинув його на плече і через город попрямував до Ташані. В садку від яблуні відділилася постать Йоньки, сипонула в темінь іскристою порохнею з люльки.
– Це ти, Тимко?
– Я.
– Куди тебе морока несе опівночі?
– Ятери хочу потрусити.
– Удвох давай потрусимо, бо ти такий, що рибу продаси, а грошики прикарманиш. Весло взяв?
– Осьдечки воно.
– Ходім.
Спустилися вниз, біля верб розшукали човна. Йонькапримостився на кормі, Тимко з веслом посередині човна. Відіпхнулися. Тихо плюснула під човном вода, ламаючи в ріці чорні тіні прибережних верб, згортаючи ясні зорі в чорний мішок; десь у лозах кахнула качка, писнула очеретянка, бовтонув сом; дихання літньої ночі пройшло понад очеретами, що тихо заворушилися і зашелестіли, вологим доторком лягло на обличчя людей, які пливли в човні.
– Чого це ти до другого берега правиш? – сердито обізвався Йонька, розкурюючи люльку, що малесеньким світлячком то спалахувала, то згасала в ріці поряд із його тінню.
– Там у мене саж прихований.
– І багато назбирав?
– Кілограмів двадцять…
– Ого!
Тимко хутко погнав човен на корчі, що чорніли на протилежному березі. Удвох із Йонькою витягли човен на траву, щоб його не знесло хвилею, пішли, продираючись поміж лозою. На галявині між вербами зупинилися. Тимко щосили розмахнувся веслом, шмагонув старого понижче спини. Лункий виляск покотився понад Ташанню. Йонька упав на землю, рачки поповз у кущі.
– Ря-а-а-туй-те-е-е! – закричав він, ховаючи поміж лози сухий зад.
Тимко виволік його звідти і шмагонув ще кілька разів так, що старий аж засичав від болю, перестав кричати і притих. Потім хлопець перегнав човна на свій берег, прив’язав його до верби і посварився кулаком у темряву:
– Оце тобі і за себе, і за матір, старе дишло! – і через городи, понад Ташанню подався на інший кінець села.
Незабаром він переліз через тин чийогось саду і пішов до хліва, що чорнів у темряві. Прив’язаний біля яблуні пес загарчав спросонку, але Тимко обізвався до нього, і той затих. Парубок відкрив двері, що чимось були підперті зсередини, увійшов до хліва, поліз на сіновал.
– Хто там? – хрипко спитало звідти, і на Тимка війнуло запахом сплячої людини.
– Це я. Тимко.
– А-а. Лізь сюди, – запросив Марко. – Чого це ти такий мокрий? Де це тебе трясця носила?
– Ятери трусив.
– І багато риби наловив?
– Багато. І все лящ, – засміявся в темряві Тимко.
– Приніс би й мені на сковороду. Друг називається.
– Ні, Марку, краще не треба, – знову засміявся Тимко. – Бо ті лящі дуже на сковороді кидаються: я вітчима свого одлупцював.
– Фі-і! – аж свиснув Марко. – А що тепер буде? Це діло підсудне, і за те, що я тебе буду переховувати, можуть і мені впаять на примусовку.
– Ти не клопочись. Я в тебе жити не буду. Що це в тебе стоїть? – мацнув Тимко під стріхою якусь посудину.
– То сметана. Взяв собі підкріпитися на ніч.
Марко потяг до себе горщик, відпив кілька ковтків, гидливо заплювався на всі боки.
– Ану, присвіти, – попросив він Тимка.
Тимко черкнув обережно сірником, обкутав його долонями, направив світло Маркові в горщик.
– Крейда розведена. А тобі б сказилося! Я й не туди, що мати сьогодні хату білила. Поліз у погріб, ухопив, що перше під руку потрапило… От тобі й маєш, – лаявся Марко.
– Ти на таких харчах як посидиш на сіновалі – куркою закудкудачеш! – качався від сміху Тимко.
Потім він обірвав сміх, хвилину-дві сидів мовчки, ніби щось обдумуючи, нарешті встав і поліз із сіновалу.
– Ну, досить. Ходім, Марку.
– Куди? – здивувався той, несміло сповзаючи й собі за товаришем.
– Нічне весілля грати! За боярина мені будеш! До своїх у мене тепер нема дороги, так що треба нову шукати, – обняв за плечі вірного товариша і повів його яром до Галі Басаврючки, де ховалася Орися.
Йонька довго лежав нерухомо, боячись, що як тільки він заворушиться, то Тимко, що десь, невіра, притаївся в кущах, знову почне його чистити веслом. Але всюди було тихо. Тоді старий зіп’явся на ноги і, хапаючись руками за кущі, поплівся до річки і довго хлебтав із неї воду. Потім став міркувати, як вибратися до рідного берега. Зробити це було не так легко, бо Йонька опинився на острові. «Знав, куди висадити, щоб тебе на кілок посадило! Ну, що його тепер робити? Можна було б перебратися по рівчаках, але як ти до них доберешся в темряві? Ще потрапиш у таку калабаню, що шурхнеш туди з вухами та вже й не вилізеш. Кричати, щоб хто-небудь перевіз, невигідно: зараз же люди на сміх піднімуть». І Йонька вирішив ночувати на острові. «Скажу, що виїхав уночі ятери трусити, та човен водою знесло, оце й відсиджувався тут до ранку», – вирішив старий і, розкидавши першу, що трапилася йому, копицю, заліз туди по саму шию. «Оце діждався діточок на старість, – видзвонював він зубами від холоду. – Не хлібом, а бебехами годують. Ну, пожди ж, проклятий виродку, я тебе провчу. Підеш ти не господарем із мого двору, а ланцем-поганцем!» – погрожував Йонька, клацаючи зубами на комарів, що хмарою кишіли над ним.