Охрім, що трусив на світанку ятери, бачив, як на Гусячому острові ні з сього ні з того заворушилася копиця і звідти виліз якийсь чоловік. Не роздивившись, хто воно й що воно, Охрім прибіг у сільраду і наробив ґвалту, що бачив за Ташанню шпигуна, озброєного двома кулеметами і радіостанцією. Гнат, який у 1925 році втік від п’ятьох бандитів у Диканському лісі і з того часу набув слави неабиякого сміливця, вхопив гвинтівку-трилінійку з примкнутим багнетом, на якій учились допризовники, і побіг за Ташань шукати порушника. З півдня він перештрикав усі копиці і, нікого не знайшовши, три рази підряд вистрілив угору, щоб шпигун, який, може, десь і притаївся, знав, що Троянівська сільрада охороняється надійно. Охріма за панікерство і за брехливі дані було заставлено два дні підряд чистити сільрадівську конюшню, а головний винуватець цієї історії Йонька, перебравшись через рови, причвалав аж опівдні із в’язкою сіна за плечима: треба ж йому було чимось прикрити перед людьми свої мандри за рікою!
XXIV
У неділю опівдні прискакав у Троянівку міліціонер верхи. Синій кашкет на потилиці, обличчя червоне, з коня летить шматками піна, – і запалахкотіло від села до села, від хутора до хутора страшне слово: війна. Люди покинули роботу на полях, юрмилися на колгоспному дворі, питаючи один одного:
– Що ж воно тепер буде?
Бовдюг, що воював ще в імперіалістичну, довго мовчав, покручуючи рудого вуса, потім прорік багатозначно:
– Германець, їдять його мухи, вояка хитрий. З ним довго за петельки водитися будемо.
На Бовдюга, як галич, напосідала молодь:
– То ви колись одними штиками воювали, а тепер – техніка. Як дадуть по зубах – швидко п’ятами накиває.
– Еге ж. Накиває. Кажуть, що вже Львів забрав.
– Брехня! Не може він так скоро!
– Далі старої границі не пустять, – метушився Охрім. – Це я вам, як на сповіді, говорю!
– Цієї ночі Київ бомбили…
– Невже? А я думаю, що воно вночі на той край усе блим-блим, блим-блим… А воно, значить, бомбило, – дивувався Охрім. – А я саме у млині був, то з млина все було добре видно.
– Може, ти й астрицьку границю з млина бачив? – кепкував із нього Бовдюг.
– Так от хоч і присягнуся, що блимало! – стояв-таки на своєму Охрім.
– Не присягайся! – люто засвітив на нього очима дід Інокентій. – Клятвопреступник. В Святому Писанню давно сказано, що возстане народ на народ, царствіє на царство, і будуть глади великі і мори, і задвигтить земля від крику людського, – підняв угору кігтистий палець і обвів усіх напівбожевільними очима.
– Не морочте хоч ви, діду, голови! – накинулися на старого.
– Так що робити?
– Он бригадир іде. Він про все скаже.
Підійшов Прокіп, витер кашкетом спітнілого лоба.
– Тільки що передали з району, щоб усі розходилися по роботах. Крім того, закривайте на ніч вікна і запинайте ряднами, бо він із літака бачить світло і бомбить.
– Яка там робота в біса? Коси, а сам поглядай, чи бомба не летить.
– А ти ззаду снопи поприв’язуй…
– Мели. Язик без кісток…
Люди по роботах розійшлися, але працювали тривожно: кожен ждав нових вістей із фронтів великої битви, що вже почалася десь там, за синім обрієм.
Перша ніч була особливо тривожна і моторошна. В селі панувала темрява. Ні світла, ні вогника. Налякані темрявою, по околицях вили собаки. Десь на Залужжі надсадно, з підвиванням, кричав сич. Дядьки посилали Дениса з рушницею, щоб вислідив та підстрелив, але він не пішов, боячись, щоб Гнат не відібрав дробовика. Люди по двоє, по троє, а то й більшими гурточками збиралися біля дворів, пильнуючи небо. Але воно було тихе, мирне, тільки блимали на ньому зорі та, як і вчора, як і цілі віки назад, мерехтів срібним пилком Чумацький Шлях.
– Сидите ото, цигарками блимаєте, а воно, не дай Бог чого, то так і шарахне по ваших дурних головах, – сварилися жінки на своїх хазяїв.