– Ач, яка нетерпляча, – вичитував Марко. – Хоч би мене посоромилася. Так «теличкою» і прибігла. Чи так закортіло?
– От сам оженишся, тоді й побачиш…
– Еге, на сирій землі. Як у тій пісні співається, що «взяв собі паняночку – в чистім полі земляночку», – приказував Марко на прощання і поволі виходив собі із їхнього двору.
Тимко та Орися вкладалися спати, часто навіть не вечеряючи.
В хаті була спекота, і вони спали в сінях на долівці, встеленій луговою травою і полином (щоб не кусалися блохи). Коли Тимко лягав біля притихлої Орисі, вона зараз же пригорталася до нього всім гарячим тілом, вмощувала свою голову в нього під рукою, розстилаючи по подушках м’які хвилі розпущених кіс. В такі хвилини вона мовчала, але він відчував, що в її грудях стогне щось, часто перевертається і от-от виб’є з горла гарячу грудку. Часто він чув на своїх грудях і руках опіки від її мовчазних сліз, і вони розходилися йому по душі гарячим щемом. Орися пожадливо, як на святу ікону, дивилася на невиразний у темряві красивий профіль Тимка, нишком схлипувала:
– Тимоньку, милий… Як же я буду жити без тебе!
– А що сльозами допоможеш? Тепер он яке в світі закрутилося…
– Як ж-жи-ить? – билася вона головою об Тимкові груди, кусаючи губи.
– Як люди житимуть, так і ти…
– Добре тобі говорити… Ти знявся та й пішов, а я одна в чужій хаті…
– Мені там теж не мед питиметься… Може, й голова злетить к чорту…
– Не дай Боже! Що ти говориш? – жахалася Орися, пригортаючи до себе його кучмату голову та покриваючи її поцілунками.
І було в тих поцілунках стільки жіночої скорботи, стільки німого крику, що Тимкові робилося не по собі, він шукав кисет і виходив надвір курити.
В одну з таких ночей Тимко та Орися спали не в сінях, як звичайно, а в хаті. Віконниці були відкриті, і місячне сяйво вигравало на білім рядні. В хаті пахло засохлими васильками і гіркуватим душком полину; під піччю сюрчав цвіркун, за хатою стигла червнева тиша, і нічого не тривожило її, хіба далекий, ледве вловимий гул літаків, що тяжко погуркували в піднебессі. Враз у шибку щось тихо зашкрябало, і чиясь тінь заступила вікно. Тимко встав, плутаючись ногами у зів’ялій траві, якою було заслано хату, пішов відкривати.
– Не відкривай, Тимку. Мало які тепер люди бродять ночами, – зашепотіла йому вслід Орися, наполохано прислухаючись до того, що коїться надворі. Тимко зашелестів ногами в сінях, взявся за засув:
– Хто там?
– Свої. Відкривай, – почувся знадвору чийсь тихий, проте знайомий голос.
Тимко сміливо відкрив двері. У місячнім сяйві кроків за два від порога стояв якийсь чоловік.
– Пізнаєш? – запитав він, як тільки Тимко відкрив двері. Тимко, приглядаючись, ступив до незнайомого.
– Джмелик?! Звідки ти?
– Закрий двері, щоб домашні не чули.
Тимко прихилив двері. Джмелик взяв його за руку, повів за хату, в тінь. Стали під берестом у високому бур’янищі.
– Два слова тобі сказати хочу, – зашепотів Джмелик. – Мені б у тебе перебути кілька днів. Колись я тебе з виру витяг, тепер ти мене витягай.
Він засміявся лукавим, приглушеним смішком, і смішок цей не сподобався Тимкові.
– Утік?
– Розбомбило нас по дорозі. Ну, ми – хто куди. Який же дурень добровільно піде з міліцією христосатися? Власті хоч і пронюхають про мене, але в тебе шукати не стануть…
– Тебе хтось бачив у селі?
– Тільки мати. Це ж вона мені й сказала, що ти тепер на жонатому положенні в Параски Драчихи квартирантом живеш…
«Що ж. Хай перебуде кілька днів. Він мене від смерті врятував, то не можу я його з двору вигнати. Та ще невідомо, винен він чи ні? Може, й справді даремно хлопця тягають?» – роздумував Тимко, ведучи Джмелика в хлівець.
– Постій тут. Я піду щось жінці збрешу, щоб вона спокійно заснула.
Тимко зайшов у хату. Орися схопилася з постелі, спитала тривожним голосом:
– Хто там такий?
– Марко прийшов…
Тимко намацав на лаві кисет.
– Хіба йому дня мало, що він ще й уночі преться?
– Ладно. Спи. Я скоро прийду.
Тимко закрив за собою сінешні двері, став, прислухаючись, чи не крадеться за ним Орися. «Краще від бабських очей подалі. Надійніше». Ще трохи постоявши посеред двору, пішов до хлівця.
– Давай зробимо тобі закапелок, – зашепотів він до Джмелика, вилазячи на прикладок сіна.
Джмелик засунув руки в пахуче сіно, сказав замріяно і схвильовано:
– Приташанське. По запаху чую.
– Для корови готував, а тепер, бачиш, для чого пригодилося.
За кілька хвилин сховище було готовим.
– За харчі не турбуйся. У мене поки що своїх вистачить, – заявив Джмелик, показуючи торбу, що біліла в його руках. – А от щодо курива – погано.