Тимко висипав йому в долоню весь тютюн із кисета.
– Гляди тільки, пожару не нароби.
– Не бійся. Першим ділом я одісплюся. На перекур вилазитиму тільки вночі. Дивися ж, Тимку, я в твоїх руках.
– Залізай і спи спокійно. Не бійся нічого.
– Дякую на слові.
Джмелик заліз у пахучу яму, Тимко накрив його сіном, ще навіть і потоптався злегенька.
– Ну, як там?
– Добре, – глухо, як з погреба, відізвався Джмелик.
Тимко зліз з прикладка, при місячному світлі позгрібав обсунуте ногами сіно, кинув його нагору, обережно закрив за собою скрипучі двері. Від Ташані війнуло холодним духом конопель і нагрітої за день води. Він довго дивився на левади, залиті місячним сяйвом і обставлені копицями сіна, які, здавалося, несла на собі місячна повінь. Чумацький Шлях на небі був схожий на росистий слід на землі. Великий Віз уткнувся дишлом у Беєву гору. «Скоро світанок», – подумав Тимко і, відкривши сінешні двері, прокрався до хати. Орися спала, розметавшись від спекоти, зібгане рядно лежало під ногами, в розхристаному вирізі сорочки смугліла шия, цілилися крізь сорочку соски… Тимко потихеньку ліг біля неї і довго дивився на її спокійне, щасливе у сні, гарненьке личко. Від її волосся пахло засушеною луговою ромашкою, від тіла – лісовою березою. Він взяв її за голову і притулив собі до щоки. Орися спросоння зацмокала губами, як дитина, що шукає соски, і за звичкою пхнула йому голову під пахву.
На другий день уранці Тимко клепав косу, збираючись на жнива. Орися пішла в хлівець доїти корову. Прибігла звідти, заляпана молоком, з пустою дійницею:
– У нас хтось у хліві є. Німецький парашутист. Треба збігати і заявити в сільраду.
– Вигадала чортна-що з переляку…
– Не вигадала. Я чула, як він хропе.
Тимко зрозумів, що приховувати тепер нічого, сказав, одвівши очі:
– Северин Джмелик у нас ховається. З-під конвою втік.
Орися широко розкрила очі, обтерла фартушком дійницю, поставила її на призьбу.
– Без тижня день живемо, а він уже із бродячим каторжанином зв’язався. Нічого собі…
– А ти мовчи. Не твоє діло.
– А як тебе разом із ним під кінськими мордами в тюрму поженуть, то як мені на таке дивитися? Хай би воно сказилося таке життя!
Це була їхня перша серйозна сутичка. До вечора вони не розмовляли між собою, хоч і бачилися в польовому таборі під час обідньої перерви. Троянівський учитель читав женцям газети, бесідував, розповідаючи, як німці висаджують парашутистів до нас у тил, і що треба виявляти їх і боротися з ними, що навіть між нашими людьми можуть бути такі, що ждуть фашистів, їх треба виявляти і сповіщать про них владі. «Насуваються грізні дні. Ми повинні бути пильними і рішучими. Хай не заховається від нашого ока ні явний, ні притаєний ворог».
Орися сиділа, як на голках, а ввечері рішуче поставила перед Тимком вимогу, щоб він спровадив із двору свого дружка, інакше вона сама його витурить. Тимко довго відпирався, але потім побачив, що нічого не вдієш, і пішов у хлівець до Джмелика.
– От що, Северин… Пересидів ти в мене два дні – мандруй далі.
– Дізнався хтось? – тривожно спитав Джмелик.
– Орися. Хропів ти вві сні, а вона якраз прийшла корову доїти. За себе то я ручаюся, а їй рота долонею не затулиш. Так що посидь до вечора, а як стемніє, я тебе випущу.
В обід Тимко приїхав у село за нагостреними косами для косарки. Забравши їх, повіз у степ. В селі було пусто, як звичайно в жнива, тільки дітвора кублилася в піску біля Ташані та дід Інокентій разом із Кузем пасли колгоспну худобу на тирлищі. В білих сорочках, довгошиї, вони нагадували двох гусаків, що пасуться на зеленій траві. Біля мосту Тимка наздогнав Гаврило, що також ішов з обіду на жнива. Побачивши брата, він розгубився, ніяковіючи, зашкутильгав назустріч. Під широким брилем в тіні ховалося таке добре, до болю знайоме з дитинства обличчя. Після того як Тимко покинув рідний двір, брати не бачилися і, зустрівшись тепер, не знали, про що говорити.
– Чого ж це не заходиш? – запитав нарешті Гаврило. – Як-не-як – рідні ж.
– Робота… – опустив очі Тимко.
– Хоч би матір провідав. Плаче вона за тобою. Не сьогодні-завтра тебе на війну прихоплять, а ти замість того, щоб біля рідної матері жити, пристебнув до штанів гарнесеньку молодичку та по чужих дворах тиняєшся. – В голосі Гаврила відчувалася родинна образа.
– Кожен живе по-своєму…
– Авжеж. Собака і та свій двір знає, а…
– Ти мені тут не собач! – люто повернув Тимко підсиненими білками очей. – Вас таких до чортового батька було, щоб мені на шию сісти, та не для вас вона плетена.
Він цьвохнув коня батогом і погнав курною дорогою, лиш чорні кучері зривало з голови вітром та надувалася на спині міхуром червона, вилиняла на сонці, сорочка. «Баришник. Істинний баришник, – сумно дивився братові вслід Гаврило. – Відірвався від роду, як той камінь у воду. Що з нього буде далі – бог його знає». Гаврило скинув косу на плече і поволеньки пішов понад Ташанню аж на ті горби, де в плинному мареві бовваніли свіжоскладені ряди кіп.