– Жалко… Пострижуть тебе, – провела вона ще раз по кучерях Тимка. – Ну, біжи, синок. Хай тобі Бог помага.
Тимко зодяг картуза і, не підіймаючи очей, повернувся і, спотикаючись, пішов геть. За ним, енергійно накульгуючи, рушив Гаврило, трохи ззаду шелестіла босими ногами по піску Орися.
Аж до Беєвої гори ішли мовчки. Гаврилові було тяжко дертися, він не міг зійти з братом і тому зупинився, переводячи подих. Мовчки вони обнялися, стиснули один одному руку. Завжди червоне обличчя Гаврила тепер було блідим, особливо біля губів і носа.
– Дивись, щоб зараз прописав, у яку тебе часть назначать.
Тимко криво усміхнувся, якось навіть аж весело затряс братові руку.
– З тієї м’ясорубки довго писати не будеш.
– Береженого й Бог береже…
– Та воно, може, й так…
– Ну, щасти ж тобі…
– Ходи здоров…
Тимко з Орисею швидко пішли шляхом. А Гаврило ще довго стояв край дороги, проводжаючи прощальним поглядом довгу і якось особливо по-юнацьки незграбну постать брата, що яскраво вимальовувалась на вершині гори, на тлі ясного і блакитного літнього неба. «Пішов – і ні одна сльоза з очей не капнула, – думав Гаврило, часто моргаючи своїми добрими, ласкавими очима, з яких туго, з пекучим болем, прорізувалися скупі чоловічі сльози. – Кремінне серце має… Якесь чуже… Не нашого роду… Та воно, може, й краще з твердим серцем… На світі ж он яке закрутилося».
На самій вершині Беєвої гори Тимко та Орися зупинилися і, якось не змовляючись, повернулися обличчям до села, що лежало біля їхніх ніг, покрите світло-сизим серпанком. Довго дивилися вниз, не проронивши ні слова, – там пройшло їхнє дитинство, там жили їхні батьки і діди, там родилася їхня любов, там спіткала їх розлука, а тут, на вершині гори, під ясним небом, на зелених роздоллях пахучого степу, біля рідного порога – хто ж знає і хто передбачить, – може, із цією розлукою вмирає і їхня любов?
– Тимку, я тебе любитиму, з усіх доріг виглядатиму, – тихо проговорила Орися, ніжно беручи його за смуглу, таку дорогу і милу їй руку, на долоні якої, як заклепки на плугові, виблискували мозолі. – Буду день і ніч долю просити, щоб ти живим зостався. А не дай Бог чого – і моє життя пропаще. Більш у світі я вже нікого не полюблю…
Він в знак вдячності обняв її за плечі і поцілував між брови, але дивне і якесь несподіване почуття оволоділо ним – почуття, якого він ніколи в собі не підозрівав і навіть не міг припустити, що воно могло народитися в його душі. Він відчував, що від оцієї хвилі, на оцьому самому місці вона вже зробилася для нього чужою, що вони зараз розлучаються, і вона буде жити якимось своїм, не відомим для нього життям, а він буде жити своїм, і що на відстані навряд чи зможуть вони перемовлятися серцями так, як би при тій умові, коли б вони були разом. І хто знає, чи зрозуміють вони одне одного, відділені безмежними просторами долі, чи залишиться між ними той пал, що живив їхні почуття одне до одного, чи затухне, загасне, замре, витравиться часом, війною, горем і нещастям. Орися була для нього чужою тому, що залишалася тут, у рідному селі, а він ішов хтозна-куди, де кожну хвилю його могли вбити, і оце саме поняття «вбити» було для нього ще неясним, і він думав так тільки тому, що йшов на війну, де, як говорять старі люди, убивають, але як убивають, які ті мертві люди, що падають у бою, для нього було неясним, незрозумілим, і він, дивуючись своїй самовпевненості, ніяк не міг допустити, щоб його могли вбити також. Не допускаючи цього, він, проте, іноді помірковував, що, припустимо, його вб’ють і тоді Орися вийде заміж за іншого і буде жити з іншим, і ця думка народжувала в його душі страшний біль, розпалювала ненависть до тієї несправедливості, якої, проте, не можна обійти, бо вона заведена залізним законом життя; несправедливості, яка полягала в тому, що як же може хтось любити його Орисю, його дружину, його кохану, як може хтось любити і жити з нею, яке він має на те право, коли Тимкові цього не хочеться, коли він проти, коли він, саме він, любить Орисю найвідданіше, найсильніше і вона повинна належати тільки йому і більше нікому. Це почуття охолодило його розлуку, і він прощався з Орисею теж швидко і коротко. Але тут, уже перед тим, як вони мали розійтися, Орися раптом витягла із пазухи якусь малесеньку річ, загорнуту у вишиту по краях хустиночку, і соромливо, із зніченою посмішкою на вустах, сунула йому в руку.