– Що це? – запитав Тимко, промацуючи щось м’якеньке, що пружинило під пальцями.
– То я тобі шматочок коси відрізала… Щоб ти не забув мене… – Вона опустила очі, і на її віях затремтіли світлі крапельки.
І ця напівдитяча витівка так схвилювала Тимка, що він довго не міг відірвати від своїх грудей Орисю, і почуття відчуженості хтозна-де й поділося. Він все міцніше і міцніше стискував руками її вузенькі плечі і жадібно, як очманілий, принюхувався до соняшникового запаху її волосся, щоб пронести його із собою всіма тими дорогами, якими йому доведеться пройти. Потім він відірвав Орисю від своїх грудей і, за своєю звичкою, не озираючись, побіг доганяти підводу. Але коли він уже догнав і хотів уже плигнути на неї, то озирнувся і побачив Орисю, яка стояла на тому ж самому місці, тримаючи в руці білу хустину. На тлі голубого, ніжного, прозорого, світлого неба вона виглядала як молоденька тополя, яку зненацька вдарило грозою і залишено напризволяще на розпутті.
Догнавши підводу, Тимко скочив на гарбу і ліг на солому, підклавши під голову руки.
– Стій! Яйця подавиш! – злякано вихопив Охрім свою торбу з харчами.
Розчулені прощанням з рідними, односельчани довго їхали мовчки, але потім п’яненький Панас Гичка, що був аж задрімав під тихий, рівномірний скрип гарби, прокинувся, мотнув чубом, приладнав до грудей гармошку.
– Е, це діло ні к лихій годині не годиться! Чого це ви носи повішали? Ану, заводьте краще пісню!
Кілька чоловік відкашлялось, стало пробувати голос, спочатку несміло, ніби соромлячись, а потім все сміливіше і сміливіше, і, нарешті, хтось чистим, хорошим, високим голосом почав стару, як світ, сумну, як людська доля, давню солдатську пісню:
І тут же до заспівувача приєдналися рокітливі баси, лягали на степ сумним мелодійним гудінням:
І попливла служива пісня над широким степом, понад припеченими сонцем хлібами – то затихала, наче в’янула від горя та суму, то знову гучніла і набиралася сили, і котилася хвиля за хвилею, гук за гуком, безмежна, невичерпна, як сила землі, всесильна, невмируща, як саме життя, і слухав її степ, принишклий, лагідно-суворий, слухав і мовчав у невимовній зажурі за своїми синами, що їхали туди, де вже слався дим і щеміли свіжі рани людей, облиті гарячою кров’ю. В’ється степова дорога безконечна, покручена, запетльована, як слід хижого звіра, плазує поміж сивими кущами полину, гіркого, як материнські сльози; тихо тюпають коні, поскрипує, як чумацька мажара, гарба; стоять при дорозі женці, приклавши до очей долоні, витирають рукавами піт, пильно вдивляються в проїжджаючих… «Отак же десь і мій пішов. Чи вернеться, чи, може, впаде посеред поля – і не оплаче його мати, не поцілує в холодне чоло жона, вибілять дощі козацькі кості, а вітри розвіють прах, і ні горбика, ні могилки, ні прикмети не знайдеш, де теє тіло смерть спіткала…» Синіє небо, пливуть і пливуть по ньому хмарини, зеленіють на землі гаї та діброви, мріють у тремтячому мареві далекі села, наставивши в небо чорні ратища колодязних журавлів; пасуться на стернях отари худоби, пахне дозрілими хлібами, і тихо-тихо всюди, тільки пісня тужить та скаржиться та маленькі пастухи, поспиравшись на кийки, махають картузиками вслід підводі.
перекриває сплав голосів Панас Гичка.
– «Дівчина за мно-о-о-о-ю-у», – гуде, як у бочку, Микита Чугай, обіпершись широкою спиною об драбину і примруживши очі.
Охрім сидить, вчепившись руками за полудрабки, трясеться на грудді разом з гарбою, аж голова підплигує, жили на сухій шиї понабухали, рот скривився, немічного голосу його не чути за басами, але по скривленому ротові видно, що він також співає і при тому так старанно, що аж потом обливається і час від часу витирає його рукавом. Денис дме так, що груди його видзвонюють міддю, а лице робиться червоно-фіолетовим. Тимко лежить на спині, розкривши очі, голова його качається сюди-туди по соломі в такт гарбі, а перед ним голубіє небо, небо і небо, і пливуть в нім видіння, недавно бачені, пережиті серцем, болючі, хвилюючі, як примари тривожних снів. То немов стоїть він на Беєвій горі і, прощаючись, дивиться на село й на братову виглянцювану держаком від вил долоню; то пахне йому рідною оселею, застояним кислим духом запареного хмелю; то затуманений зір жадібно мацає в зеленому шумовинні верб за горою червоний бовдур рідної хати; то бачиться йому Йонька, що, чортихаючись, бродить по двору і шукає люльку, яку він, запрацювавшись, засунув у тин і тепер не може згадати, куди він її подів; то мати, що вийшла з хати по воду, стала біля колодязя і стоїть, задумавшись, дивиться на Беєву гору, за яку поїхав її син; то кущик трави з гарненькою невісточкою, яку він обережно обкошує; то уявляється йому, як вони з Марком ідуть з роботи і їдять кавуна, вкраденого на баштані, обом по бородах тече солодкий холодний сік, вони стріляють один в одного червоними зернятками і сміються; то, нарешті, прокинувшись уранці, він чує, як Орися торохтить у хатині кочергами, звідти пахне підпаленим свіжовипеченим хлібом, і, відкривши очі, бачить на лаві торбу, пошиту з роменського рушника, напхану всяким їством на дорогу…