Друга, не менш поширена в селі легенда була про те, як він, повертаючись із служби, не міг знайти Троянівку. У Полтаву його привіз поїзд, далі треба було добиратися підводою. Знайшов Павло хурщика та й питає: «Куди, дядьку, їдете?» Той подивився на солдата, оглянув його з ніг до голови та й каже: «В Троянівку». – «То підвезіть і мене». – «Сідай, коли ти справді туди їдеш». Приїхали вони в Троянівку, глянув Павло сюди-туди – щось наче не те. Питає Павло в прохожого чоловіка:
– Це Троянівка?
– Троянівка.
– А де ж тут Настя Гузійка живе?
– А навіщо вона тобі? – питає, усміхаючись, дядько та міркує собі, що коли солдат свататися приїхав, то можна буде з нього і на могорич узяти.
– А на те вона мені потрібна, що моя хата якраз біля її хати стоїть.
– Е, – каже селянин, – немає у нас ніякої Насті Гузійки. Є Губиха, Здориха, Семигласна, а Гузійки немає. Це ти хоч і в кого завгодно поспитай, то любий тобі скаже, що такої в нашому селі немає.
«От яке діло, – думає собі Павло, – три годи як з дому виїхав, а вже позабували мене люди, і вже не знайду, де моя хата стоїть».
– Може, тут позиції були та мою хату снарядом рознесло або спалило?
– Та ні, – каже селянин, – такого не було. Правда, проходили якось цигани через село та в Хоми Негуляйвітренка коня вкрали. Ото і вся позиція. А так усе спокійно.
– Так ви мене таки не впізнаєте? – питає Павло та підсуває на потилицю шапку-плетьонку, гадаючи, що так його дядько швидше пізнає. Дядько підійшов кроків на два ближче, потім відійшов кроків на два дальше, подивився прямо, поглянув збоку, а тоді й каже:
– Та щось таке мені в голові манжуриться, а от що саме, то ніяк не доберу. А ти часом не Оверка Забийперекиньворота племінник?
– Ба! Ба! – зрадів Павло. – Так отож я недалеко біля Перекиньворотів і живу. Отак як іти до церкви, то церква буде по оцю руку, а ярок по оцю, так біля того ярка є вуличка, і ото якраз у тій вуличці і моя хата.
– Е, це ти щось наплутав, – не погодився дядько, – бо як отак іти до церкви, то церква буде по оцю руку, а не оцю, а ярка там зовсім немає, і зараз же за церквою Забийперекиньвороти живуть…
– Перекиньвороти?
– Може, це у вас Перекиньвороти, а в нас Забийперекиньвороти живуть. Я в них прошлий рік жито молотив, так що добре та гаразд знаю. Ще мені старий Панько і капицю справляв, бо геть-чисто побилася.
– Панько?! – аж скрикнув від радощів Павло, бо таки в їхньому селі дійсно був дядько, якого звали Паньком, але в ту ж хвилю радість Павлова пройшла і він надовго задумався, щось, видимо, пригадуючи. – Е, ні, це ви щось не так сказали, – заперечливо закрутив він головою. – У нашому селі є Панько, то таки свята правда, але він не лимар, а столяр, і якщо ви поб’єте бича, то це вже вам ніхто такого не зробить, як Панько; а коли порветься капиця, то як би ви не крутилися, а підете до Матвія, бо такого доброго шкураття, як у його шорні, ви й весь повіт обійдіть, то не знайдете.
– До якого Матвія? – уже присікувався дядько, і собі підсуваючи порвану шапурину на потилицю. – Та чи ти при своєму умі? Ох ти ж горенько, і монополька як на те нещастя закрита, – розгублено ляпав він руками по стегнах. – А то я б повів тебе до громади, хай би нас люди розсудили. До якого Матвія? Може, до Вирвикишки?
«Що за дивні прізвища? Негуляйвітренко, Забийперекиньворота? Вирвикишка? Таких у нашому селі зроду не було», – засумнівався Павло і вже хотів навести справку, але дядько перебив його:
– Якщо ти кажеш, що до Матвія, так він зроду не лимарював, а його робота – ярма та діжки. Це тобі й мала дитина скаже. Кращого бочкаря, як Матвій Вирвикишка, правдісінько тобі говорю, хоч і п’ять повітів обійди, то й то не знайдеш.
– Те-те-те! – жваво втрутився візник Лейба, що до цього часу стояв мовчки, спершись на пужално. – Це вже неправда! Це вже ні! Уже кращого бочкаря, як Давид Каневський, що живе у Опішні, немає і в самому Константинополі. До нього з Акермана, з Молдови і з самої Бессарабії за бочками приїжджають. Щоб я так жив, коли не правда! Якщо вам треба бочку на огірки або шатковку, то кращої ніде не купите. Такі бочки, такі бочки, що коти по дорозі від Полтави і до Опішні, і то не поб’ється.
– Фі-і-і! – презирливо свиснув дядько і аж поморщився від такого Лейбиного вихваляння. – А наш Матвій такі робить, що коти по дорозі від Полтави через Троянівку і до нашого Решетилівського уєзду, та й то витрима.