Выбрать главу

– А мій каже: принеси мені, тату, шаблюку з війни, я німців рубатиму. Мале, а й те розуміє.

– А, що та шабля! Германець он танками пре, так що зупинити годі.

– Зупинять… Ровами обкопаємось – куди пройде?

– Це ти хату свою обкопаєш. А від Романії аж до фіннів?

– А ти що думаєш, у нас танків немає? Читав, які бої в Західній Україні ідуть? Танка на танку лізе.

– Німця я знаю. Він молодець проти овець…

– А що ж! Фінн і німець, вони однакі.

– Кажуть, що оцю могилу татари насипали…

– І зовсім не татари, а запорожці, – заперечив Улас Хомутенко. – На ній вони сторожу ставили, щоб здалека татарву видно було.

– От ти хлопець учений, то скажи нам – здолаємо ми німця чи ні?

– Я хоч і не пророк, але скажу, що крові проллється чимало, але німця не буде на нашій землі, бо ще не було такого, щоб хтось переміг наш народ.

– Навидумували всього: танків, гармат, літаків – і все на людину. А хіба їй багато треба? Камінчиком у висок удар – і нема чоловіка. Кажуть, що дуже мудрий чоловік оту всю військову техніку видумав, а я мислю так, що якби знайшовся такий, щоб все оте попалив, то був би наймудріший.

– Та й чим би ми оце від ворога відбивалися? Пампухами?

Степова тиша знову заполонила нічліжан, і вони примовкли, тільки з-під гарби чулося могутнє хропіння.

– Хто то?

– Денис.

– От де чоловік. Ні війни йому, ні турботи…

І знову зробилося тихо, тільки блимали зорі та було чути, як в улоговині пирхають коні, пощипуючи траву.

У військкомат приїхали рано-вранці і стали там цілим базаром. У дворі було повно підвід і людей з навколишніх сіл та хуторів. Мобілізовані вештались із котомками за плечима; деякі сиділи біля рундука, чекаючи своєї черги, та підкріплялись домашніми харчами; а деякі, ще не встигши виїхати з району, уже бродили по двору, шукаючи земляків.

– Красьонівських нема?

– Проходь…

– А з Мостищ є?

– Завтра будуть…

З приміщення вискочив лейтенант із жовтим невиспаним лицем і червоними очима, крикнув із ґанку:

– Троянівка прибула?

– Осьдечки вона!

– Шикуйся!

Штовхаючи один одного, наступаючи на ноги, вишикувалися. Вийшов писар, зробив перекличку, наказав сидіти на місці і нікуди не розходитися; лейтенант призначив старшим групи Микиту Чугая. Микита почервонів, обличчя його зробилося суворим:

– Дивіться, хлопці, щоб ніхто нікуди. Бо я за вас відповідаю.

– Торби ще повні. Куди ж ми подінемося?

Павло, повісивши на конячі морди шаньки з вівсом, підійшов до гурту односельчан.

– Народу, повіриш, як на ярмарку, – проказав він і сів біля Микити.

– А чого ви не їдете додому?

– Хай коні трохи підгодуються.

У дворі гомін, викрики команд, біганина, метушня. Біля воріт вартовий із гвинтівкою, за ворітьми – жінки, матері, рідні, знайомі, сумно, з тугою в очах дивляться на сіру гомінку юрбу. Мобілізовані ведуть між собою тихі розмови:

– Куди ж то нас направлять?

– Звісно, куди. Молодих у тил, а нас на передову.

– Отак зразу?

– А ти думав як? Гвинтівку в руки – і гайда!

– Та я не знаю, з якого вона боку й заряджається.

– Там навчишся.

Опівдні молодих троянівців покликали на медогляд. У темному коридорчику, просмерділому онучами, потом і тютюном, роздягалися наголо, соромливо закриваючи руками грішне тіло, тулилися спинами до холодної стіни. Денис роздягся першим, убрав голову в плечі і пішов до дверей, молодецьки рухаючи широченними лопатками. Біля дверей зам’явся і, повернувши злякане обличчя, дурнувато посміхаючись, прошепотів:

– Баришень повно. Молоденькі…

– Нізащо не піду, – заартачився Марко.

Тимко, сміючись, ляснув його по голій спині, штовхнув у кімнату. Там їх зважили на вагах і розпочали огляд. Тимка оглядала молоденька, затягнута в білий халатик дівчина. Вона послухала його трубкою і так близько схилилася до грудей, що Тимкові стало добре чути, як крізь марлеву пов’язку пахнуть медикаментами її коси. Потім вона вистукала пальчиками спину, груди, ключиці, кілька раз заставила глибоко вдихнути і видихнути повітря і, почервонівши, ніжно провела долонькою Тимка по спині.

– Займалися спортом? – запитала вона, усміхнувшись, замилувано оглядаючи м’язисте, з широкими плечима і тоненькою талією, смугле, як дуб, тіло Тимка.

– Ні, все життя хліборобством.

– Ідіть. Ви здоровий.

І коли Тимко відійшов, вона ще раз глянула йому вслід, і щось жалісливе промелькнуло в її очах. Може, їй зробилося жаль цього здорового молодечого тіла, що, таке гарне, сильне, красиве, через кілька днів буде збите осколками. Але через хвилю лице її зробилося знову діловитим і зосередженим, і вона знову стала продовжувати огляд. Денис, коли його почала оглядати та ж сама дівчина, що оглядала й Тимка, переступав з ноги на ногу, ворушив лопатками, ганяв по лобі зморшки, як брижі по воді, мружив хтиві очі.