– Хвороба у мене є невеличка, – прошепотів він, усміхаючись.
Лікар здивовано підняла брови, відвела його трохи вбік, обличчя її зробилося уважним. Денис таємниче озирнувся навколо, кошачі очі його заплавали в маслі:
– Нас іще сьогодні не відправлять, то, може, вийдеш вечорком? Все одно війна…
– Маріє Іванівно! Маріє Іванівно! – метнулася лікар до дверей, де працювала її колега – старенький уже невропатолог, але потім повернулася назад і, вся почервонівши до ключиць, затупотіла ногами.
– Геть! Геть! Геть! – закричала вона, стиснувши руки в кулачки і кусаючи губи. В очах її кипіли сльози.
Денис відкрив спиною двері і трохи не впав на руки хлопців, що стирлувалися біля дверей.
– Чого вона на тебе так кричала? – розпитували вони, обступивши Дениса.
– Розмова у нас не склалася, – шкірився він, плигаючи на одній нозі і зодягаючи підштаники.
Після комісії хлопців, уже пострижених, прилучили до команди, що складалася з одних молодиків, і перевели в лівий закуток двора. Троянівців старших вишикували і наказали збиратися на марш.
– Розлучають нас, – підійшов прощатися Микита. – Випадає нам першим пороху понюхати.
– Головне – смекалка, – повчав Охрім молоде покоління. – Свистить – лягай, просвистіло – вставай. А ти, Денисе, дивися найпильніше. Голова в тебе хоч і дурна, так зате високо посаджена. Може черкнуть осколком – і ваших нєту.
– Ти базікай довше, то я тобі твою голову і без фронту відірву!
– Ну, я жартома, – засміявся Охрім і розшворкував свого кисета. – Куріть, браття, на доріженьку та не згадуйте мене поганим словом.
Але закурити не довелося: пролунала загальна команда «шикуйсь», і всі з торбинками побігли до лейтенанта, що стояв посеред двору.
Видимо, обстановка на фронті була складною, тому що ні старих, ні молодих у військкоматі не затримували ані на зайву хвилину. Вартовий відкрив ворота – і хлинула в них людська ріка, і пішли рідні, пішли дорогі, потупотіли курною дорогою туди, звідки не кожний повернеться назад, не кожний побачить діточок своїх, не кожний після тяжких мандрів поцілує землю біля рідної хати. Вони ішли і прощалися один з одним, низько, по старому звичаю, кланялись близьким та рідним, і були такі, що тамували сльози, соромилися їх, а були й такі, що плакали, насуваючи на очі картузики, і довго озиралися назад, махаючи руками тим, що залишилися по рідних оселях.
А Павло Гречаний стояв собі біля коней, опершись ліктями на полудрабок, і всі якось забули про нього, і ніхто не підійшов, щоб попрощатися з ним. Навколо нього бігали люди, кричали, штовхалися, перегукувалися, поспішали, а він закляк, як та худобина, якій болить щось усередині, а сказати вона про те не вміє. За той час, як він привіз своїх односельчан до цього страшного двору, Павло не їв, не курив, не пив – нічого не приймала його душа, розчавлена розлукою з людьми… Один Тимко згадав про старого і розшукав його межи підводами.
– Прощавайте, дядьку, – сказав він, взявши його важку, як з дуба, руку. – Передайте рідним, що нас направили в тил. Обучать будуть.
Павло мовчки кивнув головою, потім жовтуваті підвусики його ворухнулися, так ніби він хотів щось сказати, але слово і на цей раз не витислося з його грудей, тільки щось ніби клекотнуло в горлі, і то ненадовго, та кілька раз дрібно сіпнулась нижня губа.
Він поліз у кишеню своїх латаних-перелатаних штанів, дістав кисет із тютюном, коробочку сірників, згорнуту вшестеро газету і передав Тимкові.
Тимко ще раз потис чорну, шкарубку, з пальцями-цу-рупалками, руку старого і побіг наздоганяти свою команду. Останнє, що він бачив, прилаштувавшись до колони і озирнувшись, – це міцну, широку постать старого і його дивно тремтячі руки, що знімали з кінських морд пусті шаньки.
Книга друга
На Вкраїні світ не білий -
Почорнілий, закурілий…
Копитами шляхи збиті,
Снарядами села зриті.
І
Після від’їзду новобранців Троянівка опустіла. Вечорами вже не співали під вербами дівчата, не витинали гопака гармоністи. Як тільки насувалась ніч, – село пірнало в темряву і тишу. Люди завішували ряднами вікна і наспіх вечеряли при «бликунах». Такими ночами в селі було страшно: на кладовищі тужно кричав сич, і люди, прислухаючись, шепотіли: «Ото вже накликає на нашу голову. А бодай ти подавився». Кузь робив засідки на кладовищі, щоб ухокати кляту птицю з берданки, та так і не зміг; дурив його сич і знову вирегочувався людям на безголів’я. На Беєвій горі щось світило і витріскувало сухим житом, а троянівці подейкували, що «ото вже підлазить германець, щоб запалити село».