– Батько ятір ставлять.
– Ловиться чи ні?
– Буває, що й ловиться, а бува, що й з пустими руками.
По мосту, скиглячи, побігла Кузева жінка. Уже хтось їй шепнув у димар, що Кузя забрали.
– Десь у наш край погнала.
– Коли б не до Оксена.
Вони вгадали – до Оксена пішла і загримала в шибку. Оксен вийшов на рундук – піджак наопашки.
– І-і-і, – зараз же заголосила баба. – Ой забрано ж його, забрано. Сидить він во темниці сирой, світа-сонця не бачить.
Насилу допитався, що до чого, одягся, пішов до сільради. Жінка забігала наперед, хлипала:
– І куди ж його поправлять, хазяїна мого дорогого… І-і-і…
– Нікуди його не поправлять. Ідіть додому.
Розвиднілося. Сонце червоним півнем билося в сільрадівських вікнах. У першій кімнаті дрімав Кузьма, відро стояло під стіною, в другій сидів за столом Гнат, щось писав. Сорочка на грудях розхристана, на бритій голові виблискує піт.
– Чого так рано? – зупинив писанину Гнат, і ручка між пальцями заклякла, як тичка в болоті.
– Справа є.
– Зараз освободжусь. Важний документ составляю.
На перо настромилася муха, Гнат струснув її і глибоко задумався, втупивши поперед себе сонні очі, беззвучно заворушив відставленими губами, ніби молитву шептав. Потім здмухнув із стола муху, і тичка поповзла далі, залишаючи за собою злякане гайвороння букв. Чорні очі Оксена весело засвітилися, нижня, по-дитячому рум’яна, губа ворухнулася в усмішці. За шафою в кутку він побачив обмотузований Кузів дробовик.
– За віщо ти його затримав? – запитав Оксен, усміхаючись.
– По політичному ділу. Зараз їду в район здавати властям.
– Де він у тебе?
– Там, – Гнат кивнув на свій кабінет.
Оксен, ще веселіше поблискуючи очима, ступнув до дверей. Гнат вихопив наган, вставний зуб хижо блиснув:
– Назад!
Оксен здивовано вирячився на Гната.
– Ти що, здурів?
– До заарештованого не пущу. Закон.
– Дайте хоч закурити, – жадібно проскімлило з-за дверей.
Оксен так розреготався, що залисини зробилися червоними, а тверде тіло, обтягнуте зеленим френчем, заходило дрижаками.
– Ну й ну, – сміявся він, схопившись за живота. – Дай же йому закурити. Знайшов політика! Ах-ах-ах! – крутився від сміху Оксен. – Ти що ж, і мені не довіряєш? А може, я його на поруки візьму?
– Не довіряю.
– Я в тебе на приміті?
– Воєнне врем’я: батькові рідному – і то не вір.
– Ну що ж, у районі розберемося.
В Зіньків приїхали в обід. Містечко жило тривожним життям: двері магазинів позакривані, на базарі пусто, бездомні собаки бродять там, обнюхуючи купи сміття; велике вікно перукарні заклеєно навхрест газетними стьожками; на високій пожежній вежі ходить вартовий з гвинтівкою і пильнує небо. Під вербами стоять військові машини, замасковані гіллям. Бійці вивантажують якісь ящики. В міському парку, задерши вгору чорне рильце, – зенітний кулемет. Обслуга розташувалась в холодку. Один, накривши лице пілоткою, спав, другий сидів босий, змотуючи в рулончики обмотки. На запиленій траві сушилися онучі. Біля мосту закіптюжений з ніг до голови боєць пропускав машини. Заткнувши за ремінь пілотку, мокрими, брудними від поту пальцями перелистував пошарпані на ганчірки документи. Кузьма хотів перехитрувати, але боєць махнув рукою.
– Стій! Куди преш?
Кузьма засмикав віжками, зупинив конячину. Через міст проїхати неможливо – у два ряди стоять машини. На машинах евакуйовані євреї – волосся розпатлане, обличчя змучені, очі з сухим полиском, повні жаху – все на небо поглядають. Євреї тривожно говорять між собою гортанною, швидкою мовою, притискають до грудей окатих, кучерявих малюків, що по-старечому витягають із брудних сорочок худенькі шиї.
– Сара, ти знову лопнула стакан? Чим же ми тепер будемо пити воду? – лається стара сива єврейка з виснаженими очима.
– Ах, навіщо кричати, коли є залізний кухоль.
– Скажіть, де у вас базар? Немає? А де ж купити молока для дітей? Беба, тут немає близько базару і молока. Що ж робити?
– У першому селі купимо.
– А до Полтави ще далеко? Ай-яй-яй. Чуєш, Сара? Ні, ти тільки послухай, що він каже? Він каже, що до Полтави ще сто кілометрів. Як тобі це подобається? Так чого ж ми стоїмо? Шофер! Шофер! Чого ми так довго стоїмо?
– Документи перевіряють, – обзивається із кабіни молодий хлопець у засмальцьованій кепі.
– Ах, які там документи? Хіба й так не видно, що ми нещасні люди? Товариш боєць, товариш боєць, ми з Гомеля, у нас є всі документи, тільки відпустіть нас, не затримуйте.
– Не хвилюйтесь, мамашо, перевірю документи і відпущу – такий порядок.