І від його слів усе прийшло в рух: баба мацала на припічку сірники, дівчинка побігла в сіни і грюкнула засувом, підліток Микола шукав свої штани.
– Сідайте на лави, я зараз. Ти скоро там засвітиш?
– Десь сірники заткнула.
Нарешті баба засвітила світло і заметушилася біля печі.
– І борщ, і каша пшоняна, та все прохололо. Галько! Принеси з комори молоко.
Дід між іншим відкрив скриню та вишвирнув на долівку чорне шмаття. Чумаченко поклав на стіл ложку, тихенько взяв діда за рукав:
– Куди споряджати задумав?
– На вихід з окруженія…
– Тоді зашвиргуй назад. Ти що, на дезертирах підробляєш?
Дід наставив бороду вгору, затрусився, аж калоші захляпали:
– Ах ти ж, розсучий сину! Так я дезертирів скриваю? А ось ходім, я дідів скличу, вони з тобою поговорять, сопляче, як ти Дніпро покидав? Нашу славу козацьку позорив? Миколо, біжи по хутору, дідів скликай. – Господар так розійшовся, що годі вгамувати.
– Стій, не кричи, діду, – просив Дорош, постогнуючи від болю. – Як командир прошу тебе, чекай. Видно, ти дід добрий, радянський дід, тільки почекай. Ну, стій!
Куди там стояти! Дід вицупив із-за сволока батуру, якою, певно, не раз повчав свого внука Миколку, загнав Чума-ченка між кочерги. Чохов схопив зубами рукав гімнастерки, давився від сміху, дивлячись, як Чумаченко, відставивши руки, борониться від діда. Погасян крутив ложку, не знав, що робити: захищати Чумаченка чи чекати, що буде далі. Він просто не розумів, серйозно тут люди шарваркують чи на жарт. А дід до того здияволився, що вихопив з-під подушки гвинтівку і наставив на бійців.
– Ану, кидайте ложки, сукині сини! Шагом марш з хати.
– Діду, опусти своє оружіє, – просився Чумаченко. – Що це за життя таке? Німці наставляють, свої наставляють. Поімій хоч ти до нас жалість!
– А будеш мене обзивати?
– Ні, не буду. За що ж такого діда обзивати? З ним тютюнцю покурити, побалакати, – піддобрювався Чумаченко.
Нарешті заспокоїли діда; а найбільше Погасян. Він сказав, що у Вірменії такий дід був би великим начальником у любому місті. Виявилося, що дід – не промах, був на «інпірілістіческой», вміє лаятися по-турецьки, просити тютюну, знає, як по-їхньому вівця, кінь, хліб, вода.
З Погасяном вони зійшлися через дві хвилини.
– А як там гора Арарат, стоїть?
– Стоїть.
– І турки там ходять?
– Ходять.
– От бач, видно зразу, що чоловік з понятієм.
За столом зараз же Погасяна відділили. Дід його рішуче вважав за турка і наказав жінці свинячого м’яса і сала не давати, а краще дати молока з кукурудзяною кашею.
Поволі дід охолов.
– Так що тобі треба, командире?
– Нам якби підводу, хоч поганеньку. Важко мені йти, – відповів Дорош, відчуваючи, як в цій сільській хаті, де пахне сухим хмелем і капустяним листочком, зникає його контузія і меншає жар в голові.
– Підвода буде.
І справді, через півгодини запряжений конячкою віз стояв у дворі. Дід натоптував у ящик сіна, щоб краще було лежати пораненому. Підводу пригнав Миколка і вже шушукався із Чумаченкам, циганив гранату.
Проводжаючи Дороша, баба плакала і запихала в кишені пироги з картоплею…
Дід помацав у темряві «упряжку», кілька разів обійшов воза. Пес качався чорним клубком по траві, але не гавкав. Дід відкинув його чоботом, усівся біля Дороша:
– Миколка вас повезе. Менш подозрєній.
Виїхали з двору. Бійці ішли, тихо перемовляючись. Зорі ще не гасилися в зеленому небі. На болотах стогнав бугай.
Дід скаржився Дорошеві:
– Не дитина, а зарізяка росте: повні стріхи понапихав оружія. Оце перед вашими чого каблучився – точно якусь залізяку вихитрював. Я його і не лаю – у дворі все знадобиться.
Виїхали в степ. Темно – навіть кінського хвоста не видно. Микола припинив конячину, послухав.
– Не бійся, нікого немає. Паняй сміливо, – підбадьорив старий. – Німець тепер на большаках, а сюди й носа не показує. А поліцаї навідуються за курами та самогонкою. Та все якісь не наші. З чужих сіл. Скажи мені, командире, звідкіля воно такої погані набралося? За мирного врем’я наче таких не було, а грянула війна – ось і вони. Як чорт з рукава витрусив. Зараз тобі гвинтівку на плече, пов’язку на рукав – і вже воно… А щоб тебе двойною петлею зашморгнуло на радість мамці.
«Веселий дідок попався», – роздумував Дорош, уминаючи смачні бабині пироги.
– Смачні пироги, – прихвалив уголос.
– Їж на здоров’я. Нащот пирогів – моя баба перша на хуторі. А ви ж, хлопці, далеченько розігналися? Чи, може, воно вже й хватить? Якби на моє мненіє, то так, що вже й хватить. Мовчиш, командире? Отож і горенько. Ти думаєш, у тебе першого питаю? Моя хата від боліт крайня, через неї вже, мо, полк, а мо, й ціла дивізія перейшла таких, як ти. Усе з боліт крадуться. А я сміюся: чи не відьми болотяні вас там висиджують за ніч? А самого так і давить обценьками. Моя стара кожного дня два чавуни борщу варить і дві макітри пирогів пече. Щитай – польова кухня.