В колгоспному дворі, стирлувавшись біля корівника, ревла худоба. Комори, стайні, волярня – все повідкривано, всюди валяються подерті мішки, смердить смалятиною. Собаки з гарчанням волочать по садку свинячі тельбухи. На яблунях висять свіжозідрані бичачі шкури. Біля контори – підводи, навантажені салом, пшоном, сіллю, борошном. Стоять люди, злякано дивляться на все, що робиться.
Оксен, збивши на потилицю шапку, сидить на ґанку, курить. Пальці нервово давлять вишневий мундштук. Біля нього топчеться запнута у чорну хустку Олена. Губи кривляться, на очах сльоза, як морська вода на камінні. Донечка тримається за спідницю, син треться біля батька, мовчить, тільки ніздрі тріпотять.
– Їдь, Олено, евакуюйся. Прийдуть німці – перевішають.
– Хай уже. Що людям, те й мені.
Від контори до комор, від комор у степ гасає на рудому жеребці Гнат. Сідло рипить, з мундштуків – шматками піна. Хекає кінь, хекає Гнат. На Гнатові нова шинеля, чоботи із шпорами, картуз – ремінцем під бороду, два нагани, бомби, ножі. За спиною – гвинтівка. На золотому зубі пожежа, на лиці – пожежа.
На руці – нагай з козячою ніжкою. Його жінка Настя стоїть поміж молодицями, мліє:
– Отакий усіх німців одним конем перечавучить. Боже, одчаюга! Сьогодні вдосвіта встала борошно сіяти, за підситок, а під ним бомби лежать… Мого, молодиці, першого вб’ють. Такий на голі шашки полізе.
– Ну, довго будете м’ятися? – кричить Гнат, осадивши огиря. – Я вже всю сільраду оббіг. Бачите? – показує нагаєм в степ.
А там гогоче, реве, крутить вогняні віхті, стріляє зерном у чорні хмари. Кінь і Гнат здибились на чорну хмару.
– Спа-а-алю все. Ні грама німцям не лишу! Хай суху землю гризуть.
– А ми що їстимемо?
– Єсть указаніє – вакуїруваться. Чого сидите?
– Жеребець волові не пара.
– Пішки ідіть, а то хитруєте! Ми повернемося. О, тоді, знаєш-понімаєш, спитаємо, хто на чию дудочку грав.
Гнат б’є огиря нагаєм і летить дворищем, розпустивши крила шинелі, туди, за Ташань, палити стоги.
Нарешті на підводи все вкладено, і Григір Тетеря підходить до Оксена.
– Тепер уже дорогою не розтруситься. Ось ключі: оце – від комор, це – від льохів, а це – від контори. Візьми.
Оксен ховає ключі до кишені.
– Є ще дві бодні липового меду, кіш яєць і двадцять літрів рижієвої олії. На жнива приготовлено.
– Ходім у контору, напишеш розписку.
В кабінеті Оксена, як надворі, – все порозкидано, шафи порозкривані, під ногами валяються папери. Килимок, яким так любив хизуватися Оксен перед іншими головами колгоспів, зіжмаканий і облитий чорнилом. Зайшовши у кабінет, Оксен за своєю десятилітньою звичкою зняв шапку, повісив на цвяшок і, пригладивши рукою чорне, закучерявлене спереду волосся, сів за стіл. Зараз же його охопило ділове почуття, яке охоплювало його завжди в цьому кабінеті, за цим столом, де йому не раз доводилося вирішувати важливі питання колгоспного життя. Він навіть за тою ж самою звичкою і керований тим же самим діловим почуттям сягнув рукою в шухляду, щоб витягти блокнот-щоденник, але відсмикнув її назад і криво посміхнувся: пригадав, для чого прийшов, і лице його зробилося суворим.
– От що, дядьку Григоре, сіялки, борони, рала, весь реманент бережіть. Найкраще – розберіть його на частини і заховайте. Зерно, що в коморах, роздайте людям.
– А з посівфондом як?
– Бережіть десь там у куточку. Інші продукти: сало, смалець, яйця, мед, сіль – закопайте у землю, – і кришка. Щоб тільки ви один знали, де воно. Зрозуміло? Відступатимуть наші бійці, скажіть – просив голова… – Оксен на хвильку замовк, одвернувся до вікна, – щоб стаєнь, корівників, свинарників не палили. Ну, як бомба або снаряд і попаде, то тоді вже хай… Що ж зробиш… Тепер ще. Кидаю я тут свою сім’ю…
Григір встав, зняв з лисої голови заячу шапку.
– Забрав би ти її з собою.
– Коли ж вона не хоче. – Оксен опустив очі, між бровами лягла зморшка. – Цілу ніч вмовляв: затялася, хоч вогнем печи: ти, каже, в армію підеш, а я між чужими людьми з двома дітьми що буду робити? Так що залишається вона тут. Дуже я вас, дядьку Григоре, проситиму: наглядайте за нею. Без мужичих рук – хата валиться.
– Об цім ділі не клопочись.
– Ну, оце і все. І ключі візьміть собі назад. В дорозі мені і голка важка буде.
Старим був завгосп і комірник Григір Тетеря! Відтоді, як заснувався колгосп, – на цій посаді працював, і тому, коли знову взяв ключі до рук і вони задзвонили в його пальцях, схилив на кожух сиву свою голову і подумав: «А хто його знає, може, й доживу до того, що засіки відкрию на нове зерно» – і поклав ключі у полотняну кишеню.