– Ти чого тварину зобижаєш? Ти чого б’єш? Хомо, ходи сюди, осьдечки він, лярвуватий…
Прибіг Хома, в постолах, і, не говорячи ні слова, вперіщив Гната батурою по спині і теж збив з шинелі стільки пилюги, як з вівці. Гнат відсахнувся конем з дороги, зірвав з плеча гвинтівку, і діло, може б, кінчилося погано, та Хома здогадався: шмагонув батурою жеребця, і той, задравши голову, поніс вершника степом.
– Ви чого кулаками розмахалися? – під’їхав до них насуплений Оксен, але очі його шалено сміялися.
– А коли ж він, сякий-такий, тварину без’язику зобижає. І рука піднімається в сучого сина.
– А ви знаєте, що то голова сільради, а ви руку підняли, і він вас у першому ж селі передасть властям.
– В цьому степу ми всі однакові: голови і ноги. Правду я кажу, Хомо?
– Авжеж, правду.
«Ну, з Гнатом таки весело їхати. Обов’язково десь у веселу дірочку свисне».
За якісь гони Оксен нагнав Гната. Той поривався назад.
– Я їм покажу, хто я такий. Я їм пропишу, овечим курдюкам!
– Ти, Гнате, їдь тихо, бо то такі дядьки, що намилять тобі шию, а потім з неї витяжки зроблять.
– Що? З мене? – нахвалявся Гнат, але завертати до дядьків роздумав.
Невдовзі вершники повернули на грунську дорогу і тільки доїхали до перших хат, як із соняшників вийшли два бійці: корячконогий узбек з карабіном за плечима і високий худий сержант в здоровенних ботинках.
– Хто такі, куди їдете? – запитав він, випльовуючи з рота соняшникову луску, від якої були сині губи. – Документи.
– Вакуїровані ми. Зіньківського району, з села Троянівка, – пояснив Гнат.
– Слова болтай зачем нада? Бумага давай, – вимагав узбек.
Гнат, відгорнувши поли шинелі, поліз за документами. Сержант ворушив синіми губами, довго читав їх, нарешті повернув Гнатові.
– Ваші, – звернувся він до Оксена.
– У нас одні на двох, – заграв очима Оксен.
– Мені наказано, а наказ командира закон для підлеглого. Ви що, з одного села?
– Так точно. Він голова колгоспу, а я голова сільради.
– Проїжджайте…
– Стой, стой! Куда? – замахав узбек і, схопивши Гнатового жеребця за вудила, осадив назад.
– Гіде узяв? – поплескав він смаглявою рукою по блискучих крилах нового сідла.
– Яке твоє, знаєш-понімаєш, діло?
– Самогон давал, седло брал. А? Какой такой хитрый. А? Военный имущество назад забирай. Приказ такой знаешь? А? Скидай седло…
Гнат бачив, що діло повертається погано, вдарив шпорами коня, але узбек тримав за уздечку і знову осадив коня. Вишкіривши зуби, зірвав з плеча карабін:
– Слазь.
Гнат, плутаючись у полах шинелі, скочив з коня.
– Шагом марш. Командир говорить будешь…
– Я ж голова сільради… Із Троянівки… Ось документи…
– Какой такой. Седло военный, лошадь военный. Якши, яман – клади в карман. А? – прицмокував язиком узбек.
«Доїздилася, чортова довбня», – лаявся Оксен.
У крайньому дворі блукало з десяток засідланих коней.
«Ось навіщо сіделечко знадобилося, – полютішав Оксен. – Драпкоманда доганяє фронт».
В холодку на шинелях спали бійці. З хати, облизуючись після сніданку, вийшов капітан.
– Що трапилося? – запитав він, заклавши великий палець за портупею.
– Лошадь военный, куда едут – неизвестно, – виступив наперед узбек і кивнув головою на затриманих.
– Хто такі? – насупившись, тоном військової людини, яка призвичаєна до покори нижніх чинів, запитав капітан.
– А ви хто? – зацікавився Оксен, граючи веселими очима.
– Капітан Гребєшков.
– Те, що ви капітан, – я бачу. Одне тільки не зрозуміло, як бійці під командуванням такого капітана перестрівають людей і відбирають у них речі. Це схоже трохи на грабунок.
Веселі очі Оксена дивилися з такою відчайдушністю, що капітан відчув: від цих очей можна чекати всякого клопоту і напасті.
– Є наказ конфіскувати військове майно. Хамраєв, зніміть сідло.
Узбек, радісно вишкірившись, бадьоро підійшов до Гнатового коня. Оксен зняв із себе смушеву шапку, подав Гребєшкову:
– До капітанської шпали не вистачає сивої шапки. Відразу будете генералом.
– Мовчати, – побагровів капітан і зробив шиєю судорожний рух. – Затримати, обшукати, згодом розберемося, – крикнув він.
– А чого згодом? Давайте зараз. Пішли в хату, – наполягав Оксен.
Гнат блимав переляканими очима, облизував сухі губи.
Господар, ветхий дідок, шмигнув у хатину, швидко закривши за собою двері. Гнат і Оксен посідали на лаві, капітан, крекчучи, заліз за стіл.
– Документи.
– Уже ж раз показували.
– Зайві розмови. Давайте на стіл документи.
Обидва шльопнули шкіряними гаманами, туго набитими довідками.